Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Алісія поцілувала його в чоло. Поцілунок у губи вбив би хлопця.

– Я вже за тобою сумую. Бережи себе, Фернандіто. І спробуй забути мене.

Урешті-решт вони дісталися до останнього поверху, і Алісія, опинившись перед дверима свого давнього помешкання, вийшла з задуми. Хесуса відчинила двері й увімкнула світло.

– Не турбуйся, – промовила консьєржка, немовби прочитавши її думки. – Хлопець очуняв і надбав собі прегарну наречену. Проходь, проходь.

Алісія поставила валізу на підлогу й зайшла досередини. Хесуса лишилася стояти на порозі. При вході у вазі стояли свіжі квіти, а вся оселя пахла чистотою. Дівчина поволі, немов була тут уперше, обійшла всі кімнати й коридори.

Вона почула, як за спиною Хесуса кладе ключі на столик, і повернулася до вітальні. Консьєржка дивилася на неї з напівусмішкою.

– Наче й не минуло трьох років, еге ж?

– Наче минуло тридцять, – відказала Алісія.

– Ти надовго?

– Ще не знаю.

Хесуса кивнула.

– Гаразд. Ти, мабуть, втомилася. На кухні знайдеш щось перекусити. Фернандіто приніс тобі всяких продуктів. Якщо потребуватимеш будь-чого, ти знаєш, де мене шукати.

– Щиро дякую, Хесусо.

Консьєржка відвела погляд.

– Я рада, що ти знову вдома.

– Я теж рада.

Хесуса зачинила двері, і Алісія почула, як її кроки віддаляються по сходах. Дівчина відслонила фіранки, відчинила вікно й визирнула на вулицю. Океан пласких дахів старої Барселони розпростерся перед нею, удалині здіймалися вежі церкви Санта-Марія-дель-Мар. Простеживши очима вздовж вулиці Авіньйон, Алісія помітила чиюсь постать, яка ховалася навпроти в темряві під’їзду крамниці «Ла Мануаль Альпарґатера» [55]. Ця людина, хай ким вона була, курила, і дим сріблястими звоями здіймався вгору вздовж фасаду будівлі. Якусь хвилю Алісія пильно вдивлялася туди, але зрештою перестала. Зарано ще було уявляти собі тіні, що чигають на неї. Для цього прийде ще час.

Вона зачинила вікно й, дарма що не мала апетиту, сіла за стіл у кухні й трохи підвечеряла канапкою з сиром і сухофруктами. Потім відкоркувала перев’язану червоною стрічкою пляшку білого вина, яку знайшла у тумбі стола. Усе вказувало на те, що це справа рук Фернандіто, який вочевидь не забув про її слабкості. Алісія наповнила келих і відсьорбнула з заплющеними очима.

– Сподіваюся, воно не отруєне, – промовила вона. – Твоє здоров’я, Фернандіто.

Вино було пречудове. Алісія налила ще і вмостилась у фотелі, який стояв у вітальні. Ввімкнувши радіо, пересвідчилася, що воно працює. Відтак неквапно покуштувала вино – Пенедес [56], доброго врожаю. Незабаром, знудившись випуском новин, які нагадували слухачам – ану ж ті забули, – що Іспанія – це світоч і об’єкт поміж усіх народів, Алісія вимкнула радіо й узялася розпаковувати речі, які привезла з собою. Вона принесла валізу, поставила її на підлогу посеред вітальні й розкрила. Поглянувши на вміст, Алісія замислилася, навіщо було завдавати собі стільки клопоту й тягнути весь одяг і ті рештки іншого життя, якими вона вже не мала наміру користуватися. Їй закортіло зачинити валізу й попросити Хесусу віддати її завтра Сестрам Милосердя. Алісія дістала звідти тільки револьвер і дві коробки з набоями. Зброя була подарунком від її наставника на другу річницю служби і, як підозрювала дівчина, мала за собою довгий службовий список, про який Леандро волів не розводитися.

«Що це за гармата?» – «Якщо хочеш, я дістану тобі жіночий пістолетик з руків’ям зі слонової кістки й двома позолоченими дулами». – «І що мені з ним робити, окрім як тренуватися на собаках?» – «Намагатися, щоб ніхто не тренувався на тобі».

Зрештою дівчина взяла-таки це одоробло. Так завжди траплялося у її стосунках із Леандро, заснованих на мовчазній угоді, яка передбачала послух і подобу згоди, коли все несказане маскується холодною ввічливою усмішкою й покривалом німотності. Це давало змогу Алісії дивитися вранці в дзеркало й учергове брехати собі про мету свого життя. Вона зважила зброю в руці. Потім розімкнула раму й пересвідчилася, що револьвер незаряджений. Висипавши одну з коробок на підлогу, дівчина без поспіху запхала в барабан шість набоїв. Відтак підвелася й підійшла до полиць із книжками, що займали одну стіну. Хесуса та її армія ганчірок, вочевидь, навідалися сюди: ніде не було ні порошинки, ні в чому не відчувалося трирічної відсутності Алісії. Дівчина взяла Біблію в шкіряній палітурці, що стояла поряд із французьким перекладом «Фауста», і розгорнула її. У сторінках книжки ножем було вирізано заглиблення, що ідеально підходило до револьвера. Алісія сховала зброю в Біблію і поставила книжку на полицю. «Амінь!» – виголосила вона подумки.

Зачинивши валізу, Алісія подалася до спальні. Випрасувані й напахчені простирадла огорнули її, а втома від подорожі й вино докінчили справу. Дівчина заплющила очі й лежала, слухаючи місто, яке шепотіло їй щось на вухо.

Тої ночі Алісії знову наснився вогняний дощ. Вона стрибала дахами Равалю, утікаючи від гуркоту бомб, тимчасом як будинки падали довкола, лишаючи на своєму місці стовпи полум’я й чорного диму. Рій літаків тягнувся при самій землі, поливаючи кулями тих, хто намагався дістатися вулицями до сховищ. Опинившись на даху будинку на вулиці Арко-дель-Театро, Алісія побачила жінку з чотирма дітьми, що в паніці бігла до Ла-Рамбли. Вулицю накрило кулеметною чергою, і їхні тіла на бігу розлетілися фонтаном крові й нутрощів. Алісія заплющила очі, і тоді пролунав вибух. Вона спочатку відчула його, немовби з темряви на неї наскочив потяг, і лише потім до неї донісся звук. Бік опалило болем, полум’я здійняло її в повітря й швиргонуло на скляний дах. Алісія пробила його і, огорнута хмарою гострих уламків пекучого скла, ринула в порожнечу.

Однак не минуло й кількох секунд, як щось зупинило її падіння. Вона приземлилася біля дерев’яного майданчика, розміщеного на вершині якоїсь величезної споруди. Алісія підповзла до краю і, поглянувши вниз, роздивилася в мороці обриси спіральної конструкції. Дівчина протерла очі й стала вдивлятися в темряву, яку ледь-ледь розганяло червонясте світло, що відбивалося від хмар. Унизу розкинулися неймовірні архітектурні форми вежі з книжок. Незабаром по кам’яних сходах – одних із багатьох у лабіринті – розляглися кроки, що наближалися до неї, і Алісія побачила невиразні обриси чоловіка з рідким волоссям, який опустився навколішки біля неї, оглядаючи рани, що вкривали її тіло. Чоловік узяв Алісію на руки й поніс численними переходами, містками й сходами, аж доки вони не опинилися біля підніжжя споруди. Чоловік поклав Алісію на ліжко й заходився коло її ран, не дозволяючи їй переступити поріг смерті, тимчасом як за стінами далі несамовито вибухали бомби. Угорі, над скляною банею, зблискували відсвіти полум’я, і в