Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Барселона
Потяг із пекельним гуркотом пірнає у тунель, а коли виринає з другого боку, попереду нависає силует гори Монтжуїк, на вершині якої огорнутий ореолом багряного світла здіймається замок. Вальс відчуває, як усередині в нього все холоне. Контролер, покручений, наче стовбур старого дерева, пошарпаного негодою, йде коридором і зупиняється перед Вальсовим купе. На його уніформі – бейджик із написом: САЛЬҐАДО.
– Ваша зупинка, пане коменданте…
Потяг здіймається звивистою дорогою, яку так добре пам’ятає Вальс, і заїжджає на територію в’язниці. Відтак зупиняється в темному коридорі, і Вальс виходить. Потяг рушає знову і зникає в темряві. Вальс озирається й бачить, що потрапив у пастку: він у одній із в’язничних камер. З другого боку ґрат за ним спостерігає темна постать. Вальс хоче пояснити, що сталася помилка, що він має бути по той бік ґрат і що він комендант в’язниці, але слова застрягають у горлі.
Пізніше з’являється біль і вириває Вальса зі сну, проймаючи його немовби електричним струмом.
Сморід мертвечини, темрява й холод нікуди не поділися, але тепер він майже не зважає на них. Він може думати тільки про біль. Біль, якого ніколи раніше йому не доводилося зазнавати. Якого він навіть уявити не міг. Його права рука палає, наче він сунув її в полум’я і не може вийняти звідти. Він хапається лівицею за правицю. Навіть у темряві Вальс бачить, що два темні оцупки на тому місці, де мали бути його пальці, кривавлять густою рідиною. Він німотно кричить.
Біль допомагає йому пригадати.
У голові вимальовуються образи того, що сталося. У пам’яті зринає та мить, коли в присмерку вдалині показуються обриси Барселони. Крізь вітрове скло Вальс дивиться на неї, схожу на велетенську святкову декорацію, і пригадує, як ненавидить це місто. Його вірний охоронець Вісенте мовчки кермує, зосереджений на дорозі. Якщо він і боїться, то не показує цього. Вони їдуть вулицями й проспектами, де бачать закутаних у теплий одяг пішоходів, які поспішають кудись під сніжним запиналом, що висить у повітрі, наче кришталевий туман. Вальс із Вісенте прямують бульваром до горішньої частини міста й невдовзі виїжджають на дорогу, яка, викреслюючи безліч закрутів, здіймається згір’ями Вальвідрери. Вальс одразу пізнає цей дивний квартал із будинками, що наче зависли між небом і землею. Барселона лишилася далеко внизу – килим із тіней, краї якого зливаються з морем. Схилом повзе фунікулер, викреслюючи змійкою слід золотавого світла, у якому вимальовуються величезні модерністські вілли, що підпирають гору. Там, поміж дерев, видніються обриси старого занедбаного будинку. Вальс натужно ковтає слину. Вісенте запитально дивиться на нього, і міністр киває головою. Дуже скоро вже все закінчиться. Вальс зводить курок револьвера, який тримає в руці. Уже споночіло, коли вони під’їжджають до воріт вілли. Ґрати розчинено. Машина заїжджає до порослого бур’яном саду й минає фонтан, висохлий і обснований плющем. Вісенте зупиняється перед сходами, що ведуть до входу. Він вимикає двигун і дістає револьвер. Вісенте ніколи не користується пістолетом, тільки револьвером. Револьвер, каже він, ніколи не дає осічки.
– Котра година? – ледь чутно запитує Вальс.
Вісенте не встигає відповісти. Усе відбувається дуже швидко. Ледве охоронець виймає ключ із замка запалювання, як Вальс зауважує за вікном автомобіля постать, яка наблизилася до них непомітно. Вісенте, не промовивши ні слова, відштовхує свого хазяїна вбік і стріляє. Скло розлітається зовсім близько, і Вальс відчуває, як дрібні скалки впиваються йому в обличчя. Гуркіт пострілу оглушує його, вуха закладає від пронизливого свисту. Перш ніж хмара пороху, що здійнялася в машині, розвіюється, дверцята з боку водія відчиняються ривком. Вісенте обертається з револьвером у руці, але вистрілити вдруге не встигає: щось простромлює йому горлянку. Охоронець хапається обома руками за горло. Темна кров струменить між його пальцями. На якусь мить їхні погляди зустрічаються: в очах охоронця застиг подив. Наступної секунди Вісенте падає головою на кермо, вмикаючи клаксон. Вальс намагається підтримати його, але тіло завалюється набік і випадає наполовину з машини. Міністр обіруч тримає револьвер, наставляючи дуло в чорноту за відчиненими водійськими дверцятами. Аж раптом відчуває дихання позаду себе. Вальс обертається, щоб вистрілити, але руку йому обпікає холодом. Метал скрегоче по кістці, і Вальса переповнює млість, що потьмарює зір. Револьвер падає йому на коліна, і міністр бачить, як із руки цебенить кров. Постать наближається; із леза ножа, який вона тримає в руці, стікають червоні краплі. Вальс намагається відчинити дверцята машини, але перший постріл, мабуть, заклинцював замок. Чиїсь руки хапають його за горло й люто шарпають. Вальс усвідомлює, що його витягають із машини через вікно й волочать посипаною жорствою доріжкою до потрісканих мармурових сходів. Чути легкі кроки, що наближаються. У місячному сяйві вимальовується постать, яка у Вальсовому маренні спершу ввижається йому янголом, а потім він думає, що це смерть. Міністр підводить очі й розуміє свою помилку.
– Чого ти смієшся, виродку? – запитує голос.
Вальс усміхається.
– Ти такий схожий… – бурмоче він.
Вальс заплющує очі й чекає на постріл милосердя, але пострілу не відбувається. Міністр відчуває, що янгол плює йому в обличчя. Кроки віддаляються. Бог – чи чорт – зглянувся над ним, і якоїсь миті Вальс непритомніє.
Він не може пригадати, скільки часу це все тривало: години, дні чи тижні. У цій кам’яній клітці не існує часу. Усе, що тут є, – це холод, біль, і темрява. Зненацька Вальса охоплює напад люті. Він підповзає до ґрат і гамселить кулаками по холодному залізу, обдираючи шкіру. Коли вгорі утворюється прямокутник світла, у якому вимальовуються сходи, що спускаються до камери, міністр усе ще чіпляється за пруття. Вальс чує кроки і з надією підводить очі. Потім благально простягає руку крізь ґрати. Тюремник нерухомо стоїть і дивиться на нього крізь півморок. Обличчя його щось вкриває, і через це воно здається застиглою машкарою, немов у тих манекенів у вітринах крамниць на Ґран-Віа.
– Мартіне? Це ти? – запитує Вальс.
Але відповіді не отримує. Тюремник лише мовчки дивиться на нього. Зрештою Вальс киває, немовби хоче показати, що розуміє правила гри.
– Води, будь ласка, – стогне він.
Тривалий час тюремник не рухається. Відтак, коли Вальс уже гадає, що йому все примарилося і що цей чоловік – лише витвір його хворого мозку, який пожирає біль і запалення, тюремник ступає кілька кроків до нього. Вальс покірливо всміхається.
– Води, – благає він.
Струмінь сечі зрошує йому обличчя, і порізи, якими воно вкрите, починають пекти вогнем. У Вальса вихоплюється скавучання,
