Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

Це один із тих акордів, що його людське серце не завжди витримує. Не витримує напруги й тиску правди – розривається. Розповідали, що стара циганка, коли стояли вони табором над Сагою, померла в танці. Прийшла валка нізвідки до села, розклалась собі гармидером на витолоченому футбольному полі. Стали цигани на літо, розтеклись по базарах, зарябіли по дворах своїми спідницями й бубнами, як годиться, ними стали прилякувати дітей. Та цигани й не цигани невпинно і невідворотно перемішувались – братались, кохались, бились, крали, торгували. У той день помер старий козак, що не один табір проводжав сумним поглядом.

А ввечері танцювала та циганка, що любив він її так давно і шукав так вічно. Зібрався чималий натовп – у густій ночі вогняне коло, лискучі гітари, далекі й щемливі пісні доріг будили жаль і сльозу. Тільки білі зуби конокрадів виблискували хижо й насмішкувато. Вовтузіння стихло і зібралось в одному рухомому видиві різнобарв’я і блиску, у танці циганки: в тонких пальцях, у чорно-сивих косах, у гортанному клекотінні й клечанні. І коли вкипіли в неї всі своїми спраглими на забаву очима, коли терзали її своїми оголеними мечами німих питань – раптом чебрець їй під ногами взявся туманом і обплутав стан. Ще кілька пташиних злетів рук і вій, ще одне шатро хустки над кетягом сивини – і вся людина, все її життя з гріхами й перемогами, з трагедіями і світанками, з дорогами й дітьми – цвітастим клумаком завмерло біля вогнища. І вже більш не поворухнулось… Серце не витримало – серце розірвалось.

А пізніше їх поховали разом. Розітнутих різними культурами, різними звичаями, трансільванськими дикими безкінечними шляхами, розітнутих осудом і недолею, розхрещені два потоки, що стреміли назустріч одне одному в кожній своїй пісні й у кожнім танці, що в кожній своїй любові шукали ще вищої, непояснюваної тайни єдності. І в смертях їхніх була краса, а їм обом, недосягнутим земним теплим людським щастям – спасіння.

У невеликому місті стоїть цегляний будинок, восьмивіконний, з камінною трубою і балконом. Навколо нього галявинка, встелена плющем, два кипариси і кущ калини. Унизу, біля дороги тече невелика річечка, кам’яниста, з крутими берегами. Дерева сплітаються арками над нею, в їхніх кронах живуть сонячні зайчики. А будинок мовчазний, похмурий. Старий, як світ… Коло річки живе олень. Він невидимо гасає з берега на берег, недовірливо поглядає на дорогу, по якій снують кольорові машини, і копитом викопує собі з-під опалого листя жмутик солодкої терпкої трави. А на кипарисовому вічнозеленому кущі, прямо коло парадних дверей будинку, живе богомол. Він робить лише кілька рухів на день: уночі ховається у візерунчасте тіло куща і зливається із сіро-зеленою гілочкою, а в тихий полудень перемандровує на поверх вище, гріється в теплі великого денного світила і поглядає навколо двома пастельними бубками трикутної голови. Іноді йому доводиться зробити зайвий рух – вхопити кігтем своєї лапи соломинку, яку йому піднесуть до самого носа, перевіряючи бойовий його дух. Будинок, олень і богомол – уже три персонажі.

У вечірніх сутінках над будинком інколи пролітає білий лев. Він як хмарка, його грива – пасма туману. Лев приземляється перепочити на гребені будинку і гордо й велично дивиться на річку на оленя, що копитом розкидає листя, на нерухомого богомола і на осінь. Тоді піднімається над будинком і пливе в місячному сяйві, як привид середньовічного вітрильника. Зірки, місяць, лев і вітер. Бо вітер, мов сторож, мандрує за левом скрізь – понад сонними вечірніми дахами й садками, понад банями соборів і дзвіницями церков, понад кручами великої річки, понад парком і понад часом. Лев – мандрівник ночі. Він зі своїх сріблистих крил розсипає сни і мрії усім тим, хто ночами задивляється у красу неба і без страху віддає себе на волю вітру.

Мандрівникові ночі особливо до вподоби цей восьмивіконний будинок з крутим гребенем даху біля річки. От і сьогодні в грозу присів він відпочити поміж димарем і телеантеною, згорнув свої прозорі туманові крила з краплинками роси. Хмари насувались із заходу чорним шатром. В їхній тривожній передгрозовій тіні лев виглядав ще білішим, кожен м’яз його чудового тіла виразно проступав – він був майже реальним. Лев думав: «Чому в моєму місті так багато людей, які мене не бачать? Чому для них – я привид? А для інших – казка, диво? Чому те, що для одних диво, для інших – жах?»

У будинку з крутим гребенем жили двоє, для яких у світі все ще було більше дива і зовсім мало жаху… Дивом був ліс, і лев, і музика, казкою – життя. Казка іноді ставала сумною, коли в неї вплітались біль, смерть, хвороба, розпач. Але закон природи переборював їх, затоплював новим днем і сонцем, перетворював на внутрішню міцність і витривалість. Ці двоє любили життя понад нежиття. Так само, як лев і олень. Вони знали йому ціну – безмежне чаруюче диво. І йому віддавались і віддавали одне одного…

Пізньої осені богомол загинув. Його на льоту збила машина, але й у ту сумну хвилину не втратив він свого бойового духу. Його маленькі лапи-кігтики войовничо націлились на палаючого фарами монстра. І що ж? Це майже точно, що неупокореність комахи тут же перенеслась в інше місце (може, і в інший час?). Можливо, у тіло оборонця, що йому богомолова сила була найпотрібніша в ту мить для захисту своїх дітей. Смуток розвіявся, бо душа – невмируща.

А олень ночами бродив по сухому зів’ялому листі колись зеленого, колись осінньо-ошатного лісу. Він із розпачем позирав на людей, ніби жалівся: «Я знаю, що ви мене бачите, і нема мені де сховатись, бо кожен мій крок шелестить на цій крихкій зів’ялолистій землі. Я собі йду, і ви собі ходите, здебільшого заклопотані й нецікаві, так не будемо тривожити одне одного. Скоро випаде сніг, і я знову стану невидимим, нечутним і, як димок від делаварського вогнища, зможу пролітати своїм лісом,