Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

class="book">Слухай, ти бував в Тернополі? А я з Бережан, точніше з-під Бережан. Там у селі виріс. Колись увечері батько наказали загнати індиків до клітки, а я малий ще був. Я вийшов на город. Уже ніч була, темно, але зорі так трохи світили… Дивлюсь – а на городі жодного індика! Я злякався: думав, що покрали чи повтікали десь… Шукав, шукав їх, гукав, уже сльози душать. Тоді підняв голову, а вони всі сидять на деревах, ті індики. Сидять і сплять! Сидять і сплять… Отак, брате. Розповідь про море

Якось зустрів мене після відпочинку в аеропорту колега на своєму мікроавтобусі. Спитав, де був, що бачив, а тоді одразу ж розповів бувальщину.

– У мене, – каже, – в Тернополі, було багато друганів, і ми постійно їздили на море. А один був, Мілько, так дуже волохатий. Просто як мавпа… Він завжди боявся навіть знайомитися з дівчатами, казав: «Та як же це я, такий волохатий?» А на морі він якійсь казанській дівці сподобався. Свєтою звали. Потім розповідала. «Сіжу в вадє, віжу – ідьот. Ну, прямо настоящій мужчина… Он мне сразу приглянулся…» Так вони й жили разом і досі живуть. У Тернополі.

Батьківщина

Цього року зима в Америці видалась сувора. Морози, снігопади. В лютому так замело, що ніхто не міг виїхати на роботу, машини відкопували. Десь по груди насипало. Ніхто не працює, усі сунуть у блокбастер по відео або в єдиний відкритий продуктовий по хліб і джин. Здавалось, час повернув років на двісті назад, коли всі ходили пішки, мамзелі з парасольками і жентльмени в циліндрах. Люди віталися, зупинялись погомоніти, зовсім несхожа як на зайнятих американців поведінка. Знайомий кореспондент бігав із диктофоном і записував історії про сніг для статті в місцеву газету.

З Василем ми зустрілись надвечір, коли сніг став падати великими білими метеликами. Не важко уявити, чим займались – сиділи круг столу в умовах снігової облоги.

– Слухай, брате! А пригадуєш зими на Україні? Замете, бувало. А мороз аж до кісток пробирає…

– Так… А особливо в селі нашому. Там посадки і поле. З димарів – дим… Тут такого ніколи не було. Сумую часом. Але така вже доля випала… А така була тиша, чоловіче, така тиша…

– А ще пригадую, як малі були, то запускали ракети. Так усе розраховували, що вона далеко летіла і під кінець викидала хом’ячка, і він на парашуті спускався…

Тупіца

Був один дідо в нас, упівець старий – так «грін картку» виграв і до дочки в Алабаму нарихтувався. Йому всі кажуть, дідо, та нащо воно вам, мови не знаєте, навіть хліба купити не потрафите, та ще й на милицях… А він – ні! Їду – і край! Хочу світ подивитись!

Оформив документи, вдягнувся у військову форму з усіма відзнаками і якось до тої Алабами дошкандибав. Донька цілими днями на роботі. А він сидів-сидів в апартаменті, ну й вирішив піти купити м’яса та вечерю налаштувати. Приходить у забігайлівку при автозаправці і гарно так по-українськи каже: «А дайте-но мені, пані, свині шмат». Та корінна алабамка на нього кліпає. Він удруге і втретє, вже й вуха показує, як у свині. Продавчиня йому то віскі, то пепероні пропонує і сама вже труситься. Позаду збирається черга, але мовчить шанобливо (дідо ж – інвалід)… Дідо починає перцювати: «Дай же ж мені свині кусок, я ж тебе по-людськи прошу, невже не ясно?» Уже й рохкає, і зі своєю милицею навкарачки стає, щоб ту свиню зобразити. Алабамці мовчать, руками розводять. Продавчиня мечеться і по-своєму щось белькоче.

Дідо не витримує, підводиться… Тихенько (а мо’ й не дуже) буркоче: «Тупіца бісова…» Що тут здіймається! Усі радо плескають його по плечах, тиснуть руку, висловлюють свої респекти, а рознервована продавчиня гордо виносить дві заморожені піци й запаковує дідові в пакета. Дід зніяковіло забуває навіть розплатитись і шкандибає до апартаменту, затискаючи під пахвою дві піци.

«І що за народ такий, я ж їм по-людськи пояснюю – свиню давай, справжні тупіци…»

Швагро

Сестра, коли заміж виходила, то батько дуже радів зятеві. Оленка то взагалі заміж виходити не хотіла, та батьки дуже притискали. Мама, було, як сестра спить, сяде коло неї і плаче: «Ой що ж це буде, так дівкою і помреш…» І плаче… А в Оленки стільки класних хлопців було, вона все перебирала. А заміж вийшла за цього шмака. А він у Києві в інституті маркетингу навчався.

А раз приїздить до Тернополя мільйонер з Чикаго – король бензоколонок (він сам з нашого краю родом). І газети про нього написали. В інтерв’ю казав, що хотів би Україні допомогти. Так швагро ту статтю вирізав і зберіг, а коли до Америки виїхав, то прямим ходом до цього мільйонера. Той не відмовив, позичив 50 тисяч на купівлю машинного масла. Швагро повернувся, хотів усе поспродати, а тоді щось не пішло – прогорів. Повернувся назад у Штати. Мільйонер ніби простив, запропонував швагрові роботу десь на заправці. Той три дні походив і кинув. «Не для мене, – каже, – працювати фізично і на зарплату». Кинув усе і повернувся на Україну. А сестра через три роки його покинула.

Спирт

Батько мене ще в шкільні роки навчав, як