Вітіко - Адальберт Штіфтер
Після сьомої години вечора до покою зайшов чоловік у кожуху, смушковій шапці, грубих білих вовняних штанах і важких чоботях.
— Слава Богу! — проказав чоловік.
— Дякувати Богу! — відказали присутні.
— Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! — зрадів Вітіко. — Мене страшенно тішить, що ти відвідав нас! Як там твоє мистецтво?
— Агов, Вітіко, — відповів чоловік, — тож ви ще пам’ятаєте мене! — А як мистецтво? Весіль уже майже немає, а на танцях музик щораз більше стає. З ріпи на своєму полі я можу жити краще, ніж із мистецтва.
— То живи тепер і з ріпи, і з мистецтва, — мовив Вітіко.
— А що вас привело до нас узимку? — запитав чоловік.
— Так склалося, — мовив Вітіко.
— А ви тепер побудете в нас довше, ніж раніше? — запитав чоловік.
— Як складеться, я й сам ще не знаю, — відповів Вітіко.
Поки точилася розмова, Мартин поклав на стіл буханець чорного житнього хліба та ніж, поставив сіль. Чоловік сів за стіл, відрізав собі скибку хліба, посипав сіллю і їв.
Потім вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, і тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пішов у широкий світ, і тих, хто прагнув війни у внутрішніх землях, щоб піти туди і розжитися здобиччю. Розмовляли про рільництво, плекання худоби, про те, що діється в лісі, і загалом про те, що є нового у світі, та про інше.
Коло дев’ятої години чоловік підвівся, побажав на добраніч і пішов. Люсія винесла з покою прядку, Мартин із собакою і Раймундом пішли спати, а Вітіко вмостився на своєму ялицевому ложі, лишивши двері з кімнати до покою відчиненими і давши дотліти сосновому поліну на світнику.
Наступного ранку Вітіко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину і ліс, дім, у якому він жив, і своє господарство. Оглянув два запряги волів, корови, вівці, свині, птаство, а також клуні, дровітню, возівню, комору і льох. Потім пішов до трьох найближчих сусідських хат і провідав їхніх мешканців. Поївши, знову поїхав на своєму коні в ліс. Пополудні наказав, щоб прийшов кравець, і замовив собі вбрання з грубої біло-сірої вовняної тканини, яке можна було б виготовити і одягати в лісі. Через Мартина придбав собі й сіру повстяну шапку.
Увечері в освітлений покій до Вітіко прийшло четверо чоловіків у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин і тесля Давид. Мартин знову поставив перед гістьми хліб та сіль, і вони їли, як і Том Йоганнес учора. Люсія сиділа коло світника і пряла, Раймунд нарізав із букових колод довгі скіпки, Мартин плів широкий пояс, Вітіко також. Як і вчора, розмовляли про різні речі, а близько дев’ятої години гості попрощалися й пішли додому.
Третій день був приблизно таким самим, як і два попередні.
Четвертого дня десь опівдні до кам’яниці під’їхав на винохідцеві якийсь чоловік. Він був у дуже бахматому темно-бурому вбранні й підперезався шкіряним поясом. На голові мав чорну смушкову шапку, що закривала вуха й потилицю. Він сидів на винохідцеві поміж двох в’юків із невичинених борсучих шкур. Коли вершник заїхав на подвір’я, Вітіко і Мартин вийшли з дому. Прибулець спішився і мовив:
— Вітіко, Бореш щиро вітає тебе, тут нічого не бракуватиме!
— Добре, — мовив Вітіко. — Коли ти виїхав із замку Гости?
— Дев’ять днів тому, — відповів чоловік. — Сніг дуже заважав мені їхати.
— Але ти щасливо добувся, — всміхнувся Вітіко. — Раймунд допоможе тобі відв’язати в’юки, а ти заведи коня до стайні й заходь до покою, тобі треба покріпитись.
Мартин гукнув Раймунда, а коли той прийшов, вони відв’язали в’юки від коня і Раймунд заніс їх до кімнати Вітіко. Вітіко пішов за ним. Чоловік завів коня в стайню і пішов до покою. Там він скинув своє вовняне верхнє вбрання, смушкову шапку і сів за стіл. Йому подали пиво і хліб.
Вітіко пішов у кімнату, невдовзі вийшов і тримав у руці зашитий у лисячу шкуру пакуночок.
— Ось річ, що була замотана в одному з в’юків, я не знаю, що це, — мовив він.
— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Бореш дав мені і сказав, що я повинен дуже пильнувати цю річ, тому я й замотав її у в’юк.
Вітіко розрізав шов, і показався поганенький пояс із лисячого хутра. Пояс мав залізні пряжки й був підшитий шкірою. Вітіко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папірець, на якому рукою Бореша були написані слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покійного князя якусь князеву річ, тож і тобі, Вітіко, дарує пояс, який князь одягав у саксонському поході, вона дарує його тобі, бо князь сказав, що ти в тому поході засвідчив свій розум, і дає ще й тому, що князь сказав, що ти їздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».
Вітіко якийсь час тримав пояс у руках і