У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
-Яке ж мусить бути наше відношення до росіян? - спішив той же в шкірянці.
-Тяжке питання ви задаєте, але коротко відповім. Воно мусить бути людяним і дружнім до трудового люду і ворожим до усіх владців, поки вони не відділяться повністю в свою державність, звільнивши всіх поневолених і загарбаних. Цей трудовий народ, попри все, заслуговує на співчуття хоча б тому, що поневолювач ніколи не буває вільним сам. Можна співчувати і тим, що кидають свої рідні місця і пруться до нас та інших інонародів за благами і пришибеєвським станом, як, приміром, хворій скаженістю і несамовитістю людині, яку зв’язують і ізолюють, захищаючи тим і її, і оточення від неминучого зла, якого вона не може не спричинити, хоч би зараженням інших коло себе.
-То, даруйте, можна все-таки хоч якось співпрацювати із росіянами-трудівниками? - звелася несміливо Варвара Хорунжа. - Чи й вони агресивні?
-На жаль, те, що вони за природою агресивні, правда! - обворожив Варвару поглядом Більський. - Та відноситься це до тих, що не живуть вдома і є нашими окупантами і слугами своїх владарів у інонаціональних середовищах. Отже, з тими, що ідуть до нас і є між нами, так чи сяк співпрацювати майже не можна, бо вони не можуть бути недеспотичними, а ті, з якими б можна, винищені вже владою. В цьому відношенні скасування двогромадянства для нас порятунок, а він – гине!..
Доповідач нарешті зупинився, якийсь час мовчав, світив блиском окулярів у зал і продовжив уже зовсім іншим голосом: - “Без сказаного тут наш народ животітиме, надбання його ітимуть утриманцям на загарбні цілі. Союз, федерація, автономія із росоімперією інонацюналів є їх вимиранням! Отож, гірка доле наша, змінися іврятуй наш народ, благословивши його на виживання! Я скінчив і дуже дякую вам за увагу, терпеливість і живий обмін думками та надіями”, - сказав скоромовкою Більський, зауваживши, що Балагура показує йому на годинник, який лежить на столі.
В залі по хвилинній мовчанці зірвалися спершу поодинокі, а згодом дружні оплески. Хтось, пересилюючи гомін, дякував промовцеві і щось бажав, хоч в гаморі оплесків і не був чутим, бо юрма підвелася, зашаруділа ногами, засовала лавицями.
-Дорогі люди! - підняв руку до присутніх Балагура, гамуючи отой вияв подячності присутніх. - Прошу слова! Дайте сказати слово! - повторив він. - Прошу закінчити наше зібрання Інтернаціоналом!
Він першим, тут же, а за ним Більський, потім невпопад і зал завели святе і неспинне, що лягало в душі кожному: “Повстаньте, гнані і голодні, робітники усіх країн! Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів! Ми всіх катів зітрем на порох… Повстань же військо трударів!..”
Мелодія заполонила залу, гриміла й ревла трубно, здіймала кожному груди й голоси так, що Карпові аж плакати хотілося: “Чуєш сурми заграли, час розплати настав? В Інтернаціоналі здобудем людських прав!..” Співали всі, співали так, ніби їх хтось довго готував до того, співали не голосами, а душами: “Шалійте, шалійте, скажені кати! Годуйте шпіонів і зводьте нам тюрми...” , “До бою сто тисяч поборників стане! Пірвем, пірвем, пірвем всі кайдани!..” - дзвеніло, поки і стихло у залі.
-Добродії! Дорогі люди! - звернувся Більський, витираючи запітнілі окуляри. - Прошу, на знак пам’яти всіх полеглих за наше життя, заспівати ще “Марсельєзу!” Хай вона буде їмнашою молитвою: “Ви жертвою впали в нерівним бою з любови до свого народу, Ви все віддали, що за нього змогли, - життя своє, честь і слободу!..”
-Товариші! Ганьба більшовицькому жовтневому путчеві і його новій кабальній імперії - тюрмі народів!.. Волю і слободу всім і найменшим пригнобленим народам царського і більшовицького тиранично-деспотичного гатунку!.. Слава і хвала поцарській лютневій революції і тисячолітньому нашому синьо-оранжевому стягові! Сил і вмінь вам у захисті рідної землі, її багатств, пісенности і докорінної українізації на всіх територіях проживання наших рідних земляків! – поплескав, звівшись, Аврам Більський у долоні знову, в’яло підтриманий присутніми.
І всі побачили, як заплакав раптом, не витираючи сліз, він, а за ним - жінки та навіть чоловіки в залі, аж поки не завмер останній акорд пісні-реквіуму. Запала неймовірна тиша по тому, переривана тільки шморганнями носів та кректаннями чоловіків. Більський застебнув бабки на полушубкові-бекеші і пішов до виходу.
-Спасибі, добродії! Спасибі! - примовляв він, ідучи між проводирем і охоронцем, який ніби виріс раптом поряд з ним. Присутні давали йому дорогу і в залі, і в дверях, і надворі.
-Хай вас обминає лихо! - гукнула якась жінка з порога вслід професорові і його супроводу, що квапливо направився в куток двору до коней.
Карпо, Явдоким і Левко, поки вилущились із клубу тартаку, побачили лише, як дрожки, колишучись на вибоїнах, винеслися із двору. У них поряд із Аврамом Більським сидів Семен Балагура, а чотири вершники, двоє з яких були присутніми в залі, їхали поодинці з боків, попереду і позаду.
Карпо якось таки не дуже згоджувався зі сказаним доповідачем, він дивився та слухав, поволі йдучи із збудженими побратимами, які продовжували пережовувати почуте в клубі. Йому кидалося в очі те, що байдужих між юрмищем майже не було, бо навіть у мовчазних світилися очі чи то від сліз, чи то від збуджености. Пропускаючи із побратимами людей у воротях, він зауважив, як дрожки спершу понеслися ніби до мосту, а згодом побачив їх мелькання між будівлями на шляху в напрямку Черкас чи Дніпра.
-Дуже, видно, допекли цьому дідкові росіяни, - піймав Карпо, як і побратими, обговорення того, що відбулося, двома депеушниками, які спішили з двору. - Більше ж усього про них говорив! А співав “Інтернаціонал”!Дивина та й годі! Чи як тобі здалося, Голику? - питав у старшого молодший.
-Ти, Пожежко, в тому нічого не тямиш. Дідок є справжня контра, але що ми вдвох могли вдіяти, хоч і мусіли? Найкраще зробимо, коли зараз же запишемо, хто був у клубі та що говорив там чи питався. Не темний він, отой дідок, як ми з тобою, брате, от воно що!