Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Багажний відсік сплющило під час падіння, тож від скелястої поверхні під фюзеляжем край проламу відділяло трохи більше за два метри. Єгор запхнув кисневий балон під пахву й зістрибнув. Незграбно приземлившись на витягнуті руки, він до крові роздряпав долоні та подер джинси на правому коліні. Балон вислизнув і, глухо постукуючи, відкотився вбік. Росіянин підхопився, кров відринула від голови, й картинка перед очима розплилася. Секунд десять, упершись руками в боки, він важко відсапувався.

Світло падало з-за спини — попри розмитість, Парамонов чітко бачив власну тінь, — однак сонце сяяло так люто, наче силкувалося йому допекти. Несамовиті колючі промені рикошетили від скель, накидалися з усіх боків, примушуючи безпорадно мружитися. Почекавши, доки зіниці звузяться, він роззирнувся. Носова частина лайнера, звідки щойно вибрався, застрягла над прірвою на західному схилі вузької сідловини, що сполучала два іклоподібні піки. Нижчий із піків — на південному заході — здіймався над сідловиною не більш як на півкілометра. Вищий — майже просто на північ — починався порівняно пологим кам’яним пагорбом, до підніжжя якого тулилася понівечена кабіна «Боїнга», зате потім підносився до неба ледь не прямовисно. На його сплюндрованому вітром і випаленому сонцем схилі було зовсім трохи снігу. Сідло, що завширшки не перевищувало кількох десятків метрів, на сході обривалося прірвою, напевно, такою самою глибокою та стрімкою, як та, що підпирала його із заходу, хоча звідти, де стояв Парамонов, побачити дно було неможливо.

Єгор на секунду затримав дихання та збагнув, що хрипіння, яке долітає до вух, — це не відлуння власного сапання. Потерши очі, він поглянув у бік, звідки долинав звук: за двадцять кроків від проламу в фюзеляжі, обхопивши пухкими руками тулуб, стояв чоловік. Скуйовджене чорне волосся, пом’ятий жакет — на диво, майже цілий, — зате ліва штанина, від коліна й нижче, мала такий вигляд, ніби її пропустили через шредер для паперу. Крізь пошматовані смужки тканини просвічувала вимащена чи то сажею, чи то засохлою кров’ю литка.

Парамонов зашкутильгав назустріч і, наблизившись, упізнав чоловіка — місце 1Е, мовчазний, схожий на турка компаньйон голомозого німця. Позад нього, притулившись спиною до каменя, сидів худорлявий старий у чорній з білою колораткою в комірі сорочці. Його перекошене зморшкувате обличчя видавалося знайомим, але росіянин не пам’ятав, чи старий летів у першому класі.

Отже, троє вцілілих.

Пасажир із 1Е ковтав повітря широко роззявленим ротом із таким звуком, немовби давився водою, і дивився на Парамонова, як змія, не мигаючи. Поки росіянин витріщався на чоловіка з колораткою — покорченими артритом пальцями той обмацував обличчя, як незрячий, що намагається навпомацки щось відшукати поміж зморщок, — сірий жакет витиснув із себе коротке:

— Я Олівер, — наче це щось важило.

Парамонов перевів на нього погляд і запитав ламким голосом:

— Проблеми із серцем?

Олівер Морґенштерн усе ще обіймав власний тулуб із таким виглядом, ніби боявся, що грудна клітка розпадеться на шматки, варто опустити руки. Він сконфужено кліпнув, і тоді Парамонов пригадав розкотисте чхання, що діймало кістлявого німця з 1F протягом польоту.

— Зачекай. — Росіянин, накульгуючи, повернувся до проламу в фюзеляжі, знайшов серед каміння кисневий балон, повернувся і простягнув його Оліверу.

Той ледь насупився.

— Що це?

— Кисень.

Німець жадібно присмоктався до патрубка та кілька разів глибоко вдихнув. Єгор відвернувся і нервово витріщився на те місце, звідки щойно прийшов — на понівечений літак. Чи то пак на носову його частину, оскільки, крім перших двадцяти метрів фюзеляжа, на схилі затиснутої між піками улоговини більше нічого не було: ні крил, ні турбін, жодного сліду від хвоста. Лише кабіна пілотів, салон першого класу, третина салону бізнес-класу — і все. Наче ножем відрізані.

У грудях немовби закрутився вихор.

— Де решта літака? — Сухий язик шматком кори дряпав піднебіння.

За спиною пролунало невиразне мугикання. Парамонов озирнувся і побачив, що старий у чорній сорочці показує пальцем на затінений, східний схил меншого піка. Пілот простежив за рукою, поставив долоню дашком, а тоді, немов зачарований, побрів через сідло. Він зупинився за півдесятка кроків від всіяного гострими уламками схилу, що поволі переходив у провалля; очі прикипіли до вузького, ледь нахиленого на південь виступу, під яким, неначе тиранозаврячі ікла, звисав ряд велетенських буруль. Виступ був приблизно за двісті метрів по горизонталі й майже на сотню метрів вище від місця, де завмер Парамонов. Одразу над ним, невідомо яким дивом утримуючись на запаморочливо крутому схилі, покоїлася центральна частина фюзеляжа «Boeing 777». Верх корпуса прогорів наскрізь, крил не було, з-під обпалених країв обшивки стирчали обрубки лонжеронів, стрингерів і шпангоутів. Цей фрагмент понівечило дужче за носову частину лайнера: місце розлому нагадувало витягнутий еліпс, крізь отвір у якому Єгор бачив купу викорчуваних, спресованих сидінь, що нагадували повалений буревієм ліс.

Оговтавшись, Парамонов узявся водити очима по схилу, шукаючи рештки крил і хвоста. Він опустився поглядом аж до підніжжя кряжа й нарешті помітив щось схоже на сопло газогенератора турбіни. Примружившись, на снігу довкола нього росіянин розгледів десятки менших уламків — із такої висоти вони скидалися на шматочки обвугленої фольги — і спробував збагнути, що саме відбулося під час катастрофи. Вони зачепили крилом схил гори, а тоді…

Його роздуми обірвав шурхіт нерішучих кроків і кволий голос, що долинув з-за спини:

— Що з нами сталося?

Парамонов упізнав тріскучий німецький акцент і не обернувся.

— Літак упав. — Єгор обмацував поглядом льодовик, що виповзав з-за кряжа на півдні, плавно розвертався під сідлом і далі тягнувся майже просто на схід. Із цього боку кряжа його ширина сягала понад кілометр, місцями, може, навіть двох кілометрів — відстані у горах оманливі. — Ми розбилися.

Олівер Морґенштерн став поруч із Парамоновим і з винуватим виразом тицьнув йому в руки майже порожній кисневий балон, після чого знову обхопив груди руками.

— Я розумію, що розбилися. — Німець нагадував оплавлену свічку, залишену біля плити: такий само безформний і восково-блідий. — Чому він упав?

Парамонов не відповів. Подекуди між каменями лежав сніг, температура повітря не перевищувала 8…9 °C, проте сонце смалило нещадно, й поки що холоду не відчувалося, значно дужче дошкуляла неможливість вдихнути на повні груди. Єгор відчував біль у боці (може, зламане ребро), проте здогадувався, що дихається важко не через це. Саме повітря було наче… розведений водою коктейль. І це лякало найбільше.

— Це через вибух у хвості? — припустив Олівер.

За льодовиком, на сході, пнувся до неба покремсаний тріщинами височенний хребет. Парамонов ковзнув по ньому очима, а потому перевів погляд на немовби приклеєну до гори центральну частину фюзеляжа. Він пригадав велетенську пробоїну, що починалася