Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до
першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus Rex!»3 - гукали вони, потопаючи, й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли. Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу старшини здержали їх. «Ви обіцяли, - кричали до них, - слухати свого вождя, вождь каже здаватися, - здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.»
Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і - альбедільці рушили в свій останній похід.
Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» - почулося в товпі. «Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження.
Нараз: «Стій!» - і відділ зупинився, - стояв, як мур.
Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» - крикнув перший. «Хай живе Швеція!» - відповів ад'ютант і, заки можна було зрозуміти, що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами.
За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.
Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра.
Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно.
«До запорожців! До запорожців!» - кликали альбедільці.
Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.
Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами.
З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини і за яку там годину-дві твердиня була готова.
«Не один москалик ноги задре, заки нас добуде», - потішалися.
«Чорта там добуде, - відповідав Мручко. - Під протекцією батька-Дніпра пішли ми. А все ж таки, хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.»
«А як же ми тебе, сотнику, у такій важкій пригоді оставимо?» - питалися.
«Ви на мене не дивіться, бо я даром не пропаду, а хоч і згину, так мені й пора, я вже своє зробив, але перед вами, молодиками, ще велика робота стоїть. Ой велика!»
«А як не допливу?» - спитав котрийсь.
«Все одно, братчику, ти тут не виховаєшся. Москалів сто на одного. А так, купиш-не купиш, торгувати можна,» - і настояв на тому, що молодші, ті, що добре плавати вміли, скакали в Дніпро й пробиралися щасливо на другий берег. Мручко благословив їх і наказував, щоб, опинившися на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі, або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу. «Такого, що не послухає, - грозив, - як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно простромлю на спис, як намистину на голку насилю.» Заспокоювали його, що того ніяк бути не може.
Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б і Мручкове товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане.
«Позір!» - гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається. Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», - залунали Мручкові слова.
Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця.
«Це не москалі, а шведи!» - крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через Дніпровий рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то відчалювали від берега й не минуло й пів години, як останки недавно ще так славного Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині. Начальник і його товариш не жили вже. Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли Дніпрові води, вгорі сяло гаряче українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Неважко було Мручкові догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі.
«От тобі лицарська честь!» - промовив Мручко, клякаючи біля покійних.
І дивно було бачити, як старі запорозькі чуприндарі згинали коліна перед двома шведськими лицарями-самогубами, що воліли вмерти, ніж скласти зброю.
Нараз ціле товариство схопилося і без приказу стало копати глибоку могилу. Обложили їі пруттям, спустили трупів і присипали землею.
«...Хай їм наша земля замість рідної буде,» - промовив котрийсь.
А другий додав: «Сподіваюсь, не будуть скучати. Незабаром товариство збільшиться».
Мручко вовком подивився на них: «А ну-те, трубіть у кулаки. Люблю таких. На позиції... Москва бере на нас око!»
І дійсно, москалі, розоруживши шведів, післали свої патрулі вздовж Дніпра, щоб виловлювати втікачів. Одна з них наблизилася якраз до того місця, де стояв з своїми людьми Мручко.
«Не стріляти!» - гукав старий сотник. - «Хай вони до нас стріляють. Щадити кулі.»
Московська патруля обережно посувалася вперед. Офіцер, який їі провадив, зупинився, покликав двох людей, щось їм казав. Два коні висунулися вперед, загналися в ріку і стали.
«Здавайтеся!» - гукнули до Мручка.
«Приказуйте таким, як ви!» - відповів той.
«З мотикою пориваєтеся на сонце!»
«Не на сонце, а на ваші безмозкі лоби».
«Ми вашими мозками собак накормимо!»
«Збираєтеся нас їсти? А дзуськи вам! Зуби поломите, пуцьвірки чортячі!»
Москалі, почувши таку відповідь, вертаються до своїх. Здають звіт. Хвилина вагання, наказ офіцера, і ціла патруля посувається до Дніпрового рукава.
Мручко ще й тепер не велить
