Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

Морозне повітря зробило те обличчя якимсь тужавим, ніби напнутим, і вуглуватість ліній додавала йому ще більшої приваби.

Темне, синювате місце на верхній губі до того нервувало панну Річинську, що в котрійсь хвилині опустила очі.

— А я собі думаю: ви це чи не ви?

— Я, — відповіла з викликом у голосі, глянувши твердо.

Про себе думала: «Який же ти вродливий! На жаль, ти тільки — Бронко Завадка. Ти розумний, але ти й дурний, бо не відчуваєш, як ти мені шалено подобаєшся».

Завадка вмить вловив неприхильний тон.

— Чого ви якась така до мене? Шкода вашого труда, бо з того й так нічого не вийде…

Зробила губами гримасу здивування.

— …бо сьогодні я не відстану від вас. Про це я вас чесно попереджаю. Можете фукатися, фиркатися, ображуватися, лаяти мене — однаково нічого з того не вийде. Я ж так давно, зрозумійте мене нарешті, не бачив вас зблизька… Я, — зам'явся, для чогось потер рукавицею щоку, — вперше бачу вас з цією памороззю на волоссі… Слухайте, ви направду не здаєте собі справу з того, яка ви… прекрасна?

Бронко був по-щирому певний, що Ольга свідома своєї вроди, а лише всякі правила, чи, як називав, штучки, їхнього товариського кодексу забороняють їй признаватись у цьому.

— Панно Олю, я хотів би вам сказати, але… Як то? Що це, власне, може вас обходити?

— Коли вже почали, то докінчіть…

— Я не хотів би, щоб ви подумали, що я рисуюся перед вами, чи як там… Але ситуація така, що в мене тепер страшенний голод на час… а сьогодні винятково маю вільну хвилину… І що за щастя! — і ви тут, ніби зоря з неба впала.

— А то не зірки падають…

— Як не падають? Скільки разів я сам бачив…

— То метеори…

— От бачите, що значить малоосвічена людина. Та я не про це хочу… Метеори, кажете. Ви теж метеор у моїм житті. Панно Олю, я вас прошу… підім от так перед себе, куди ноги несуть… Завтра я вже не зможу…

Ольга вдала, що вагається.

Взяв її, ніби пробуючи, легенько за лікоть. Перечекав хвилинку, яка буде реакція, а потім поволі, дуже обережно взяв її під руку, притиснув до себе.

Ольга зберігала цілковиту пасивність. Проте струм від доторку його пальців діставався до її нервів крізь сукно пальта, ватин, светр і рукав плаття. Запрагла повторення цього гострого враження і з робленою ненарочитістю налягла на його рам'я. Мусила посоромитися самої себе.

— А що скаже на це ваша наречена? — хотіла заскочити його цим питанням, але і це не вдалося їй.

— І до вас дійшли вже плітки? Слухайте, — в його голосі виразно далася відчути збудженість, — я страшенно радий… що ви… що ви… зволите цікавитись мною!

— А ваш характер не змінився, — завважила їдко. Хвилина дурманного обезвладнення відлетіла, і Ольга входила у свою роль. Попробувала увільнити свою руку, та він не допустив до цього.

— Не пущу. Не хочу.

— А я не хочу наражуватися на неприємності…

— Які?

— Ваша наречена може…

— О, вона може!

— Може вчепитися мені за волосся… У вас… водиться, що жінки тягаються за коси через чоловіка?

— І по писку б'ються! Ох, чорт би то побрав! Як не старався, а таки вирвався мені той «писок»! Но, будемо вважати, гарна панно Олю, що ви нічого не чули… А жінки в нас дійсно темпераментні… Але ви не бійтеся. Зі мною ніколи і нічого не бійтеся…

Вони пустилися вниз по вулиці Легіонів, за місто, минаючи вулицю Куліша.

— Я не вірю у вашу рицарськість, пане Завадка! Мужчина, який кидає дівчину напередодні шлюбу, і то ще… ну, ви самі знаєте… Ви дорікали мені, що в нас гнила мораль. А яка вона у вас? Як же ваша високоморальна ідейність може миритись з таким фактом? Як це назвати?

Бронко, примруживши очі, намагався здути кришталики паморозі з кучеря на лівій скроні у Ольги.

— Перестаньте, Завадка. До вас говорять, а ви бавитесь. То нечемно…

— Я чую кожне ваше слово, панно Олечко, але я… власне, з чемності хочу продовжити хвилину вашої уявної перемоги наді мною. Хай вам поки що здається, що ви поклали мене на лопатки.

— Ви… ви… може, хочете знайти якесь оправдання для вашого… негідного… нечесного… вчинку?

— І ще якого, панно Олю, і ще якого? — Він милувався нею, як милується нерозумний батько першим нецензурним словом свого одинака. — Коли б ви тільки знали, як ви подобаєтесь мені… така збуджена… така… громометаюча — можна так сказати? Ну, чого ви справді віддули губки?

— Ви хочете сіном викрутитися?

— Як ви сказали, панно Олю? Боже борони! Я і сіно? Отже, ви вважаєте нечесним, скажім просто, підлим той факт, що я покинув свою наречену?

— Так. Вважаю, що то підло з вашого боку. Я не хочу дальше говорити, але ви добре знаєте, що я маю на думці, коли мова про вашу наречену…

Олі не могло проскочити крізь зуби слівце «вагітна».

— А, вже розумію! Тепер уже знаю… про що вам ідеться. Так слухайте, панно Олю: коли вже на те пішло, то Стаха не була моєю нареченою…

— А, не була формально вашою нареченою? Не носила перстенця від вас?

Ольга пристанула, повернулася до нього цілим обличчям, аби вбивчо зазирнути йому у вічі.

— От так і виглядає вся ваша моральність, пане Завадка. Високі слова в теорії, а у практиці…

— Я ще не скінчив, панно Олю.

— А що ви ще можете сказати? Ви вже сказали, що вона не була вашою нареченою. Хіба цього не досить?

— Дозвольте перебити вас і попросити вислухати мене до кінця.

Ольга вмовкла, закопиливши губи. Була ображена й зневажала.

— Так, я сказав, що Стаха не була моєю нареченою, бо вона була фактичною жінкою. Я жив з нею, до вашого відома…

От що доводиться вислухувати, коли вдаєшся в дискусію з неотесою! Добре їй так! Це заслужена кара за її непослідовність. Вибиралася на зустріч з наміром знищити морально того «типа», а замість того почала кокетувати його як рівного собі…

— І ви покинули свою фактичну жінку після того, як дізналися, що вона має стати матір'ю? Гратулюю, пане Завадка! Значить… зводити дівчат здібні не одні буржуазні кавалери? Браво!

Бронко знову знехотя дмухнув на «заморожений» Олин локон на лівому виску. Глипнула зло на нього і засунула космик під шапку.

— Добре говорить мій стрийко, що такі, як ви… великі тільки на словечках.

— Ви тільки про це щойно говорили. І що шкодив вам той