Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

«Тобі — повірили. Тобі — довірили».

Олена Річинська власними роздумами дійшла до того, що щирість і відвертість — це устарілі, провінційні чесноти, а вміння маскувати свій справжній душевний стан (поставою, виразом очей) — це не скритність і не хитрість, а вища товариська оглада[74].

Провінційна безпосередність чи сільська натуральність, що колись надавали чарівності молоденькій дружині отця Аркадія, — тепер матір п'яти дорослих дочок, до того ще й вдову, тобто формально голову родини, могли тільки ставити у смішне становище.

Олена інстинктом відчула, що чоловікова родина зможе толерувати[75] у своїм гурті бадьору, зарадну, незалежну дружину покійного брата й швагра, але ніколи нещасну чоропіту[76].

Давніше Олена ніколи не замислювалася, що в дану хвилину виражає її обличчя, бо воно виражало те, чим була сповнена її душа, почуття, серце. Олені не було чого і перед ким ховати своїх думок та почуттів. Тепер пані добродійка Річинська не могла дозволити собі таку безпечність. Будучи у товаристві, тобто в крузі Аркадієвої родини, вона безупинно контролювала себе: що виражають її губи, як вона тримає себе, що сказала, ба — як сказала! Свідомо дбала про те, щоб кутики її рота не опускалися вниз, а очі щоб мали завжди веселий, бадьорий блиск.

Набувала здатності, як набувають фаху, маневрувати словом так, щоб могти і у великому розпалі загальної розмови перемінити загрозливу для спокою в домі тему.

Коли, було, починалися їдкі репліки на тему Зоньчиної сподіваної посади, Олена моментально, ніби з бабусиної сумки, витрясала з пам'яті якусь ультрацікаву історію. Наприклад, на Мнихівці якась міщаночка отруїлася з тієї причини, що її наречений в останній хвилині відмовився стати з нею під вінець.

Хіба не цікаво це для молодих дівчат?

(Север, коханий мій, я далека від того, щоб порівнювати тебе з ким, бо ти єдиний на світі, але скажи, ради бога: чому в моїй уяві той нерішучий кавалір з Мнихівки в якійсь площині асоціюється з тобою? А може, це тому, — будемо сильно, сильно вірити, що це саме тому! — що на темному фоні чужого горя власне щастя здається більш рельєфним?)

На велике розчарування Слави («мамця тільки нагнала нам оскому»), Олена не знає подробиць цієї пікантної історійки. Зрештою, Олені не йшлося про сам факт як такий, а про його моральне підгрунтя.

І в цьому випадку не могла поскоромити своєї поганої звички, щоб не провести паралель між собою (тією, з ранньої молодості) і незнайомою дівчиною, річ ясна, на користь вихованки Ладиків.

Олені не хотілося вірити, щоб якась там міщанська дівчина спромоглася на подвиг самогубства з сорому перед скандалом. Вона з такою підозрілою ревнивістю боронила свою думку, що мала господинька знетерпеливилася:

— На чому мамі так дуже залежить? Чому міщанська дівчина не може мати амбіції?

— Ви мене не розумієте, — оправдувалася Олена не тільки перед однією Олею. — Я хочу сказати, що само самогубство — це ще не доказ кохання. Якраз противно. Так, якраз навпаки, щоб ви знали. Я вважаю, що всі оті самовбивці — то передовсім великі егоїсти. Нароблять всячини, а потім — шусть! — як миш у ріщя — у смерть. Накладають на себе руки і тим самим звалюють весь тягар людського осуду, болю і сорому на своїх найближчих.

Хіба це любов? Бридкий, безсердечний егоїзм, а не любов, мої діти! От у Лісках, розповідала мені пані Максимовичева… — і пішло. — Одна кузина тітки Ореста Білинського задумала на зло нареченому не більше не менше, як відібрати собі життя. Притому була така злобна, що хотіла мертвою видатися ще кращою, ніж була за життя. Видно, мали поміж собою свої порахунки…

Що вона робить? Іде у повітове містечко до перукаря, причісується за останньою модою, купує собі атласні шлюбні пантофельки, коронкове плаття і… тільки в одному зрадила стилю — замість білої троянди приколола на груди пунцову. А може, під тією пунцовою трояндою розуміла вона кров? Звідкіль можна знати, що думають самовбивці?

Аби по смерті виглядати, наче жива, та капосна дівчина підмалювала собі щоки, губи, ба навіть кінчики вух. Примостилася у м'якому фотелі, напевно, прибравши при тому відповідну звабливу позу, і зажила отрути.

На жаль, усі її продумані з такою скрупульозністю розрахунки пішли внівець. Мусила бідняга пережити пекельні болі, бо знайшли її скоцюрбленою, з покусаними пальцями, посинілу, з вибалушеними очима, перепрошаю, всю оббльовану. Коли подумати, що при тому страшному вигляді мала ще помальовані губи й щоки, то можна уявити собі, що за жахливе видовище зробила вона з себе. Тому, — сходить Олена на моральні поуки, — дівчина з ліпшої родини ніколи не буде вдаватися до таких засобів тероризування своїх найближчих.

Щодо тієї міщанської дівчини з Мнихівки, то й нічого дивуватись. Хіба котра з них рахується з тим, що про неї говоритимуть по смерті, коли вони й за життя не дбають про опінію?

Мариня слухала Олену із злою нетерпеливістю, переморгуючись час до часу з Славою.

— Тої самої! Їмосць чули, що дзвін, та не знають, де він. Як їмосць хочуть знати, то я давно чула цю історію, але-м не хотіла те сміття в хату нести. От що я скажу їмосці… Але що їмосць хотіли такими речами займатися, то, бігме, дивуюся…

— Моя Мариню, тільки нагадати, що не вірю, аби проста міщанська дівчина, — розуміє Мариня? — аби проста міщанська дівчина… но, так, аби могла так дуже до серця взяти собі те, що її покинув хлопець…

— А, певнє! То тільки пані вміють любити.

Ольга, що стежила за обличчям Олени, не вміла пояснити собі спалаху страху на ньому.

В чому справа?

Припущення, що Мариня може натякати на якусь темну, тільки їм двом відому таємницю, видалося Олі абсурдним.

— Ну і розвели філософію! — спищала Слава. — А я замерзла… бр-р!

Оля теж відчула холод у поясниці. Підвелася з-над кросенок і стала під пічку, притулившись долонями до теплого поля грубки.

— Ну, ну, Мариню, як то було з тим отруєнням? Хто кого?

— Ніхто нікого — от що я паннунці скажу! Всьо то небилиці, паннунцю! Правда хіба та, що Бронко Завадків не захотів вести до шлюбу Стаху Кукурбів. От і всьо!

Ольга опинилася перед психологічною загадкою: чому ця вістка так вразила її? Власне, вразила, а як — Ольга не зуміла б дати відповіді на це питання. Мариня торохтіла дальше:

— Та паннунця повинні б знати того Завадку, бо ж паннунця ходили замовляти, як то називається, мовчи, Славуню, я зараз