Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі
Я надовго заплющив очі. І намагався зібратись із думками в тій спокійній темряві, але не зумів. Я спробував знайти під ногами опору й встояти, та мені не вдалося. Враження складалося таке, ніби речі та явища цього світу, що закарбувалися в моїй пам’яті, вмить розсипалися, втративши будь-який зв’язок між собою. Все розбилося на дрібні шматки й розлетілося. Слова Юкі я просто взяв до відома. Не вірив, але й не відкидав. Вони самі собою проникли мені в душу. Звичайно, це одна з можливостей. Однак у ній містилася страшенно нищівна сила. Висловлена устами Юкі, ця можливість, немов буря, розметала певну систему, яка ледь-ледь формувалася в моїй голові ось уже протягом кількох останніх місяців. Хоча цій системі, невиразній, тимчасовій, бракувало, точно кажучи, доказовості, вона по-своєму служила міцною опорою в моєму житті. І от ця опора зараз безслідно зникла.
«Така можливість існує», — подумав я. І в ту саму мить відчув, ніби щось скінчилося. Ледь помітно, але вирішально. Та от що — я не знав. А думати не хотілося. «Подумаю згодом», — вирішив я. І знову відчув самотність. Сидячи удвох із тринадцятирічною дівчиною під дощем на морському березі, я був нестерпно самотній.
Юкі легенько стиснула моє зап’ястя. Дуже довго вона його стискала. Маленькою теплою долонею, що здавалася чимось нереальним — лише відтворенням спогадів про минуле. «Спогади», — подумав я. Від яких на душі тепло. Але якими нічому вже не зарадиш.
— Ходімо, — сказав я. — Відвезу тебе додому.
Я відвіз її до Хаконе. Дорогою ми обоє мовчали. Тиша була настільки нестерпною, що я навмання взяв якусь касету і вставив у магнітофон. Заграла музика, але яка — я сам не розумів. Всю свою увагу я зосередив на дорозі. Координуючи рухами рук та ніг, перемикав швидкість і повертав кермом. На вітровому склі одноманітно вистукували двірники: цок-цок, цок-цок, цок-цок…
Я не мав охоти зустрічатися з Аме, а тому попрощався з Юкі внизу сходів.
— Гей! — сказала Юкі. Вийшовши з автомобіля, вона стояла, міцно обхопивши груди руками, ніби їй було холодно. — Тільки не беріть мої слова за чисту монету. Просто мені так здалось. Як я вже казала, сама не знаю, що в цьому правда, а що — ні. І не зненавидьте мене, чуєте? Бо інакше я не витримаю.
— Я не збираюся тебе ненавидіти, — усміхаючись, відповів я. — І твої слова не візьму за чисту монету. Одначе колись усе-таки стане ясно, як було насправді. Туман розвіється — а правда залишиться. Я в цьому не сумніваюсь. Якщо твої слова справдяться, то це означає, що іноді істина виявляється через тебе, от і все. Ти ні в чому не винна, я знаю. В усякому разі, я сам усе перевірю. Бо інакше нічого не з’ясується.
— Ви з ним зустрінетеся?
— Звичайно, зустрінусь. І прямо спитаю. Іншого виходу нема.
Юкі здвигнула плечима.
— Ви на мене не сердитесь?
— Звичайно, не серджусь, — відповів я. — нема за що на тебе сердитися. Ти ж нічого неправильного не зробила.
— Ви були дуже добрим, — сказала вона. Чомусь у минулому часі. — Я вперше в житті зустріла таку людину, як ви.
— Я також уперше в житті зустрів таку дівчину, як ти.
— Бувайте! — попрощалась Юкі. І пильно глянула на мене. Вона начебто вагалася. Здавалося, ніби хотіла чи то щось додати, чи то потиснути за руку, чи то поцілувати у щоку. Та, звісно, нічого такого не зробила.
По дорозі додому я відчував у салоні автомобіля те її вагання. Слухаючи незнайому музику і зосередившись на керуванні, я повернувся в Токіо. На виїзді з автомагістралі Токіо — Нагоя дощ перестав. Але вимкнути двірники я здогадався лише тоді, коли під’їхав до своєї автостоянки на Сібуя. Хоча я помітив, що дощ перестав, але вимкнути двірників не спромігся. У голові панував повний безлад. Щось треба із цим робити… Сидячи у припаркованому автомобілі, я надовго впав у задуму. Щоб відірвати руки від керма, потрібно було багато часу.
39
А щоб зібратися з думками, часу було потрібно ще більше.
Найперше питання: вірити чи не вірити словам Юкі? Я спробував проаналізувати їх як чисту можливість, вилучивши, наскільки це можна, з розгляду емоційні фактори. Це вдалося зробити порівняно легко. Бо мої почуття заніміли так, ніби від самого початку їх покусали бджоли. «Можливість існує», — подумав я. І з плином часу ця можливість розбухала, розросталась і набувала рис достовірності, якій не можна було опиратись. Я зайшов у кухню, скип’ятив води, змолов зерна кави і, не поспішаючи, старанно приготував собі напій. Добув із буфету чашку, налив туди кави, сів на ліжку і взявся пити. А коли чашка спорожніла, згадана можливість перетворилася на щось, дуже близьке до твердої впевненості. «Можливо, це справді так», — подумав я. Тобто що Юкі привиділася правдива картина. Що Ґотанда вбив Кікі, відвіз кудись трупа і там закопав у землю.
«Дивина та й годі», — подумав я. Ніяких переконливих доказів нема. Тільки те, що відчула вразлива тринадцятирічна дівчина, дивлячись кінофільм. Однак в її словах я чомусь не сумнівався. Звісно, вони мене шокували. Але картину, що примарилась Юкі, я майже інтуїтивно сприйняв. Цікаво, чому? Звідки взялася така впевненість? Не знаю, хоч убий.
Та байдуже, що не знаю. І я вирішив рухатися далі.
Наступне питання. Навіщо було Ґотанді вбивати Кікі?
Незрозуміло. Ще одне питання: Мей також убив він? Якщо це правда, то чому? Навіщо було Ґотанді вбивати Мей?
Теж незрозуміло. Хоч як я сушив собі голову, а зрозуміти, навіщо Ґотанді було вбивати Кікі або обох — Кікі та Мей, не зумів.
Надто багато незрозумілого.
Урешті-решт залишалось одне: як я пообіцяв Юкі, зустрітися з Ґотандою і прямо запитати. Та, власне, із чого найкраще починати розмову? Я уявив собі сцену, коли дивлюся йому прямо в вічі й питаю: «То це ти вбив Кікі?». Цілковита дурниця, якщо не сказати — гротеск. Аж гидко. Від самої думки про те, що я можу таке сказати, на душі стало так гидко, що хотілося блювати. Видно, до моїх міркувань долучився якийсь помилковий фактор. Та якщо від задуманого кроку відмовитися, руху вперед не буде. Але ж не випадає приховувати правду і пускати все на самоплив. Зараз я не в такому стані, щоб мати змогу перебирати. Незалежно від того, це гротеск чи помилковий фактор, задумане треба зробити. І до того ж, як слід. Я кілька разів намагався подзвонити Ґотанді.
