Несказане - Селеста Інг

Дівчина підстрибнула з радощів, коли виходила за двері, й Лідії закортіло дати їй ляпаса. Зависла недовга мовчанка, поки чоловік переглядав роботу Лідії, й вона сконцентрувалася на його нечищених черевиках.

— Що ж, — сказав він. — Не переймайтеся. З першого разу багато хто не складає.

Він згорнув аркуш відповідями догори й вона знову побачила п’ять позначених кружалець, схожих на родимки, й решту аркуша — порожню й голу. Лідія не стала чекати на свій бал. Коли машина всотала аркуш із відповідями, вона пройшла просто повз чоловіка назад у кімнату очікування.

Біля стійки тепер вишикувалася довга черга по фотографії; чоловік із вусами рахував банкноти в гаманці, дівчина, яка пропустила свою чергу, крутила в руках флакончик із лаком для нігтів. Дівчина з кісками й хлопець уже пішли. На лаві чекав Джеймс.

— Ну, — сказав він і глянув на її порожні руки. — Де ж дозвіл?

— Я не склала, — відповіла вона.

Дві жінки, які сиділи на лаві біля батька, глянули на неї та швидко відвернулися. Батько кліпнув, раз, удруге, неначе недочув.

— Нічого страшного, сонечку, — сказав він. — Ти можеш спробувати ще раз на вихідних. — У тумані розчарування й приниження Лідія не пам’ятала, не думала про те, що може ще раз скласти тест. Уранці Нат поїде в Бостон. Усе, про що вона могла думати, було: «Я вічно буду тут. Я ніколи не зможу вирватися».

Джеймс обійняв дочку, але тягар його руки, мов свинцевий, давив на плечі, й Лідія скинула її.

— Ми можемо поїхати додому? — спитала вона.

— Щойно Лідія заходить, — навчала Мерилін, — ми всі разом вигукуємо: «Сюрприз!». Потім пообідаємо, потім подарунки.

Нат був нагорі у своїй кімнаті, збирав речі, тож наодинці з наймолодшою дитиною мати планувала все вголос, фактично звертаючись до себе самої.

Ханна, ощасливлена материною увагою, — байдуже, що за замовчуванням, — слухняно кивала. Подумки вона репетирувала: «Сюрприз! Сюрприз!» — і дивилась, як мама блакитним кремом виводить на торті ім’я Лідії. Цей шоколадний торт повинен мати вигляд водійських прав: білий матовий прямокутник з фотографією Лідії в кутику, там, де розташовується фото на справжньому документі. Це був особливий день народження, тож Мерилін сама його приготувала — щоправда, з готового набору, зате власноруч усе змішала: в одній руці працював міксер, другою притримувала змащену маслом алюмінієву миску, щоб та не вискочила з-під обертових лопатей. Дозволила Ханні дістати тюбик із глазур’ю, і ось тепер вичавила з нього літери «Л», «І», «Д» та потягнулася до магазинного пакета по інший.

Такий особливий торт, думала Ханна, має і смакувати незвичайно. Краще за просто ванільний чи шоколадний. З коробки всміхалася жінка, нижче — шматок торта й слова: «Ви готуєте з любов’ю». Любов, вирішила Ханна, буде солодкою, як запах маминих парфумів, і м’якою, неначе зефір. Вона обережно простягнула палець і зробила маленьку ямку на ідеально гладенькій поверхні торта.

— Ханно! — гримнула Мерилін і відштовхнула її руку.

Поки мама зарівнювала ямку лопаткою, Ханна лизнула глазур з пальця. Вона виявилася такою солодкою, що в неї виступили сльози, і коли Мерилін відвернулася, дівчинка витерла решту об спідній бік скатертини. Маленька риска між брів у мами свідчила, що вона досі засмучена, й Ханна хотіла прихилити голову до обтягнутого фартухом стегна Мерилін. Тоді мама зрозуміє, що вона не хотіла зіпсувати торт. Але коли дитина потягнулася до матері, Мерилін опустила тюбик з глазур’ю на середині літери й підняла голову, прислухаючись.

— Це не можуть бути вони.

Ханна відчула, як під ногами двигтить підлога — двері гаража зі стогоном відчинилися.

— Я покличу Ната.

Поки вони з Натом спустилися, Лідія та батько вже зайшли з гаража в коридор, і момент для вигуку: «Сюприз!» був втрачений. Натомість Мерилін узяла в долоні обличчя Лідії та міцно поцілувала її в щоку. Залишився червоний розмазаний слід від помади, схожий на рубець.

— Ви рано приїхали, — сказала мати. — З днем народження. І вітаю. — Вона простягнула долоню. — Ну? Давайте подивимося на нього.

— Я не склала, — промовила Лідія. Вона перевела погляд з Ната на маму, ніби пропонуючи їм засмутитися.

У Мерилін розширилися очі.

— Як це ти не склала? — у її голосі був такий щирий подив, ніби вона ніколи не чула подібних слів.

Лідія повторила голосніше:

— Я не склала.

Майже так, подумала Ханна, ніби вона гнівається на маму, гнівається на всіх. І річ тут не в самому лише тесті. У Лідії було нерухоме й спокійне обличчя, але Ханна помітила легке тремтіння в згорблених плечах, у щільно стиснутих щелепах. Ніби сестра могла розлетітися на шмаття. Ханна хотіла міцно обхопити її, втримати, зберегти цілою, але знала, що Лідія лише відштовхне простягнуті руки. Ніхто більше цього не помітив. Нат, Мерилін і Джеймс перезирнулися, не знаючи, що сказати.

— Що ж, — зрештою мовила Мерилін. — Ти просто повчиш правила дорожнього руху й знову спробуєш, коли будеш готова. Це не кінець світу. — Вона заклала Лідії за вухо непокірне пасмо. — Усе гаразд. Ти ж не шкільний тест завалила, правильно?

Будь-якого іншого дня Лідія скипіла б від таких слів. Сьогодні — після намиста, після хлопців перед авто, після тесту, після Луїзи — для злості вже не лишилося сили. Щось у неї всередині впало й зламалося.

— Звісно, мамо, — сказала вона. Глянула на матір, потім обвела поглядом усю родину й усміхнулася.

Ханна скулилася за спиною в Ната. Посмішка була занадто широка, занадто яскрава, весела, білозуба, занадто нещира. На обличчі сестри вона мала просто жахливий вигляд; через неї Лідія здавалася іншою людиною, незнайомкою. І знову ніхто нічого не помітив. Нат розправив плечі, Джеймс видихнув, Мерилін витерла вологі руки об фартух.

— Обід ще не зовсім готовий, — сказала вона. — Чому б тобі не піднятися нагору, не прийняти душ і не відпочити? Ми поїмо, щойно все буде готове.

— Клас, — сказала Лідія, і цього разу Ханна відвернулася та не повертала голови, поки не почула кроків сестри на сходах.

— Що сталося? — тихо спитала Мерилін у Джеймса. Той похитав головою. Ханна знала. Лідія не вчилася. Два тижні тому, коли Лідія ще була в школі, Ханна нишпорила по її кімнаті в пошуках скарбів. Підняла книжку Лідії з дна шафи й під нею знайшла підручник із правил дорожнього руху. «Коли Лідія почне вчити правила дорожнього руху, — подумала Ханна, — вона помітить, що книжки немає. Вона її шукатиме». Тому перевіряла кожні кілька днів, але підручник там і лежав. Учора на його місці опинилися пара бежевих туфель на платформі та найкращі Лідіїні брюки-кльош. А викрадена книжка досі лежала нагорі під подушкою в Ханни.

У своїй кімнаті Лідія смикала намисто, яке не хотіло зніматися. Розстібнула його та вкинула в коробку, наче то було щось бридке, заштовхнула глибоко під ліжко. Якщо тато спитає про нього, скаже, що береже для особливих подій. Скаже, що не хоче його загубити. «Не хвилюйся, надягну наступного разу, татку». У дзеркалі вона побачила, що довкола шиї з’явилася тонка червона лінія.

Коли Лідія за годину спустилася обідати, лінія вже зникла, але відчуття від неї залишилося. Вона вбралася, мов на вечірку: волосся випрямлене й блискуче, губи вкриті блиском кольору варення. Дивлячись на неї, Джеймс раптом згадав їхню першу зустріч із Мерилін.

— Хіба ти