Несказане - Селеста Інг
Батько наніс увесь маршрут на дорожній атлас, ланцюжок таких американізованих місць, що з них аж крапала ця «Американа»: вона була в назвах автозаправних станцій — «Веллі-Фордж Дизель», і в кафе, де вони зупинялися на ланч, «Креветки Ґеттістауна», «Свиняча вирізка Вільяма Пенна». У кожному ресторані офіціантки роздивлялися батька, потім матір, потім Ната й Ханну, і хоча Лідія була ще дитиною, уже знала: вони сюди ніколи не повернуться. Звідтоді батько щороку працював у літній школі, мабуть, як вона підозрювала, аби уникнути запитань про сімейний відпочинок.
У Натовій кімнаті зі стукотом закрилася шухляда. Лідія відкинулася на ліжко, вперлася підборами в плакат з Ейнштейном. У роті ще відчувався надміру солодкий смак глазурі; торт у животі жив окремим життям. Наприкінці літа, подумала вона, Нат спакує не одну валізу, а цілу піраміду з коробок, усі свої книжки та весь свій одяг, усе, що має. З кутка зникне телескоп, із шафи — стоси журналів з аеронавтики. Смуга пилу проляже кордоном по голих полицях, на яких раніше стояли книги. Кожна шухляда, яку вона відкриє, буде порожньою. Зникне навіть його постільна білизна.
Нат поштовхом відчинив двері.
— Яка краща?
Він підняв до грудей дві сорочки на вішаках, закривши ними своє обличчя, мов шторами. У лівій руці — блакитна, парадна, він її надягав на церемонію нагородження десятикласників минулої весни. У правиці — сорочка із «турецькими огірками», якої Лідія раніше ніколи не бачила. З манжета досі звисав цінник.
— Де ти це взяв?
— Купив, — сказав Нат, посміхаючись.
Усе його життя, коли потрібен був новий одяг, мама відводила його в «Універмаг Декера», і він погоджувався з усім, що вона обирала, аби швидше йти додому. Минулого тижня, передчуваючи свої 96 годин, він уперше сам поїхав до торговельного центру й купив цю сорочку. Його привабив яскравий малюнок на прилавку. Це було схоже на те, ніби він купив нову шкіру, й тепер сестра теж це відчула.
— Трохи екстравагантна, як для занять, — злукавила Лідія. — Чи це так зазвичай одягаються в Гарварді?
Нат опустив вішалки.
— Там будуть усі разом: і студенти, й відвідувачі. Студент, у якого я житиму, написав мені, що вони із сусідами по кімнаті на ті вихідні влаштують вечірку, щоб відсвяткувати кінець семестру. — Він підняв перед собою яскраву сорочку, приклав до підборіддя. — Я, мабуть, краще її поміряю.
Він зник у ванній, і Лідія почула, як зарипів його вішак, начеплений на душову штангу. Усе разом: музика, танці, пиво. Флірт. Телефонні номери й адреси, надряпані на клаптиках паперу. «Напиши мені. Зателефонуй мені. Зустрінемося». Її нога повільно зісковзнула й опустилася на подушку. Усі разом. Це коли нових студентів скидають усіх в одну купу, перемішують і перетворюють на щось зовсім інше.
Нат знову з’явився у дверях, застібаючи верхній ґудзик сорочки з «огірками».
— Що думаєш?
Лідія закусила губу. Блакитний малюнок на білому тлі пасував йому; він здавався худішим, вищим, більш засмаглим. Ґудзики були пластикові, але сяяли, мов перлини. Нат уже мав зовсім інший вигляд, ніби це був не він, а хтось, кого вона знала дуже давно. Лідія вже за ним сумувала.
— Краще іншу, — сказала вона. — Ти їдеш у коледж, а не в «Студію 54».[33]
Але вона знала, що Нат уже сам для себе все вирішив.
Того ж таки вечора, уже близько півночі, Лідія навшпиньки ввійшла до Натової кімнати. Вона цілий вечір хотіла розповісти братові про батька та Луїзу, про те, що того дня бачила в авто, що між ними абсолютно точно щось відбувалося. Досі Нат мав такий заклопотаний вигляд, що втримати його увагу було не легше, ніж дим у долонях. Це її останній шанс. Уранці він поїде.
У темній кімнаті горіла одна маленька настільна лампа, й Нат у своїй старій смугастій піжамі стояв навколішки на підвіконні. На мить Лідії здалося, що він молиться, і збентежена тим, що застала його в такий момент, ніби побачила голим, — вона вже зібралася зачиняти двері. Тоді Нат озирнувся на звук її кроків з усмішкою, такою само сліпучою, як місяць, котрий щойно почав підійматися над обрієм, і Лідія зрозуміла, що помилялася. Вікно було відчинене. Він не молився, він мріяв — а це практично одне й те саме, Лідія це згодом зрозуміє.
— Нате, — почала вона. Потік усього, що хотіла сказати, промчав у її думках: «Я бачила». «Я думаю». «Мені потрібно». Такі великі поняття мусила стиснути до крихітних гранул слів. Нат, здавалося, не помітив.
— Подивися на це, — прошепотів він із таким захватом, що Лідія стала навколішки поряд із ним і визирнула назовні.
Небо над ними було глибокого чорного кольору, cхоже на басейн із чорнилом, усіяне зірками. Вони геть не нагадували зірки з її книг, каламутні й круглі, мов краплі роси. Ці виявилися гострими, наче бритва, й кожна краяла небо своїм різким світлом. Коли дівчина відкинула голову назад, то не побачила ні будинків, ні озера, ні ліхтарів на вулиці. Усе, що можна було бачити, — небо, таке величезне й темне, що могло розчавити. Ніби опинилася на іншій планеті. Ні — неначе плавала в космосі, зовсім сама. Пошукала сузір’я, які бачила в Ната на плакатах: Оріон, Кассіопею, Велику Ведмедицю. Діаграми з їхніми прямими лініями, основними кольорами й схематичними зображеннями тепер здавалися дитячими іграшками. Зірки сліпили очі, мов блискітки. «Ось який вигляд у нескінченності», — подумала вона. Від чистоти цих зірок її переповнили почуття, подібні до уколів у серце.
— Це неймовірно, правда? — тихо пролунав голос Ната з темряви. Він уже ніби долітав з відстані багатьох світлових років.
— Так, — почула Лідія власний шепіт. — Неймовірно.
Наступного ранку, коли Нат пакував зубну щітку у футляр, Лідія знову з’явилася на порозі. За десять хвилин батько відвезе брата в аеропорт у Клівленді, звідки літак компанії TWA понесе його до Нью-Йорка, а далі до Бостона. Була четверта тридцять ранку.
— Пообіцяй, що зателефонуєш і розповіси, як ідуть справи.
— Звісно, — Нат закріпив складений одяг еластичними пасками хрест-навхрест і застібнув валізу.
— Обіцяєш?
— Обіцяю. — Одним пальцем він опустив засувки, підняв валізу за ручку. — Тато чекає. Побачимось у понеділок.
І пішов. Отак просто.
Набагато пізніше, коли Лідія спустилася снідати, вона вже могла непогано вдавати, що нічого не змінилося. Домашня робота з чотирма маленькими позначками на полях лежала біля миски зі сніданком; на іншому кінці столу Ханна вибирала зі своєї мисочки дрібні кілечка. Мама пила улун [34]і гортала газети. Змінилося єдине: Натове місце було порожнє. Неначе його ніколи тут не було.
— Нарешті, — сказала Мерилін. — Краще швидше виправ ці помилочки, сонечку, бо в тебе не буде часу поїсти до автобуса.
Лідія повільно пішла до столу, але почувалася так, ніби пливе. Тим часом Мерилін проглядала газету: рівень підтримки Картера — 65 %, на посаду віце-президента прогнозують Мондейла, азбест заборонили, ще одна зйомка в Нью-Йорку — поки її очі не натрапили на маленький допис у кутку сторінки: «Лікар із Лос-Анджелеса повертає до життя чоловіка, який провів у комі шість років». «Дивовижно», — подумала вона. Посміхнулася доньці, яка чіплялася за спинку свого стільця, ніби її могло знести течією.
Нат не зателефонував того
