Несказане - Селеста Інг
«Вони не нас шукають», — сказала собі Лідія.
Шосе номер 17 на околиці міста було сумнозвісною пасткою для аматорів швидкої їзди. Але чорно-біле авто все одно муляло їй очі. Вона повернула ключ, завела автівку, яка знову, майже відразу заглухла.
— Спробуй ще, — повторив Джек і дістав із кишені пачку «Мальборо». — Ти надто поспішаєш.
Вона цього не розуміла, але це була правда. Навіть два тижні до дня народження, коли їй уже можна буде вчитися кермувати, здавалися вічністю. «Коли в неї будуть права, — подумала Лідія, — вона зможе поїхати, куди завгодно. Зможе проїхати місто й увесь штат Огайо, навіть податися до Каліфорнії, якщо захоче. Нехай Ната не буде — її мозок блокував цю думку — вона не опиниться в пастці зі своїми батьками, вона зможе поїхати будь-якої миті». Сама думка викликала тремтіння в ногах, вони мовби свербіли й поривалися бігти.
«Повільно», — думала вона й глибоко вдихала. Партнери. Коли одна піднімається, друга опускається. Джеймс пообіцяв навчити її керувати їхнім седаном, щойно вона отримає дозвіл, та Лідія не хотіла вчитися на власному авто. Воно було поважне й слухняне, мов кобила середнього віку. Воно тихо обурювалося, що ти не пристебнута, мов той прискіпливий супровідник.
— Коли матимеш права, — сказав тато, — ми дозволимо тобі брати авто по п’ятницях на прогулянки з друзями.
— Якщо добре вчитимешся, — додала б мати, якби була поряд.
Лідія натиснула на педаль зчеплення, знову запустила двигун й потягнулася до ручки передач. Майже п’ята тридцять, мама вже скоро почне чекати. Коли дівчина спробувала відпустити зчеплення, нога зісковзнула. Авто смикнулося й завмерло. Очі полісмена в патрульній машині метнулися до них, далі знову до дороги.
Джек похитав головою.
— Можемо спробувати завтра ще раз. — У запальничці засвітилася спіраль. Джек дістав її з гнізда, притиснув цигарку посередині; кінчик торкнувся до розжареного металу та з чорного став помаранчевим, ніби колір стікав кров’ю. Джек віддав сигарету Лідії, а коли вони помінялися місцями, запалив собі ще одну. — Ти майже це зробила, — він скерував авто в бік виїзду зі стоянки.
Лідія знала, що це брехня, але кивнула.
— Ага, — захриплим голосом відповіла вона. — Наступного разу.
Коли вони повернули на шосе номер 17, вона видихнула в бік поліційної автівки довгий струмінь диму.
— То ти збираєшся сказати своєму брату, що ми з тобою тусили і я не такий уже й поганий? — спитав Джек, коли вони майже доїхали додому.
Лідія злісно всміхнулася. Вона підозрювала, що Джек досі буває з іншими дівчатами — інколи ні його, ні його автівки ніде не було видно — але з нею він виявився практично джентльменом: жодного разу не взяв навіть за руку. Що такого, якщо вони просто дружили? Найчастіше саме Лідія залазила в його машину, і при цьому знала, що Нат помітив. За обідом, коли вона фальшиво наспівувала матері про оцінки й про додатковий проект, а батькові — про нову зачіску Шеллі чи захоплення Пем Девідом Кессіді, Нат дивився на неї чи то сердито, чи перелякано, мовби хотів щось сказати, але не знав, як. Вона здогадувалася, про що він думає, і це її тішило. Інколи приходила ввечері до Натової кімнати, вмощувалася на підвіконня й закурювала, а він не насмілювався нічого сказати.
— Він нізащо не повірить мені, — сказала Лідія.
Вона вийшла за квартал до свого дому, а Джек повернув за ріг та заїхав на під’їзну алею свого будинку. Лідія побігла додому, ніби всю дорогу пройшла сама. Завтра, подумала вона, увімкну першу передачу й проїдемо ту стоянку, під колесами замигтять білі лінії. Її ноги комфортно почуватимуться на педалях, підйоми стоп будуть гнучкими. Скоро вона плавно виїде на шосе, перемкнеться на третю, потім на четверту передачу, подекуди перевищуватиме швидкість — усе повністю сама.
Вийшло не так. Удома, у своїй кімнаті, Лідія натиснула кнопку на програвачі, де вже стояла платівка, яку Ханна подарувала їй на Різдво, — Лідію саму дивувало, що вона програє її знову й знову. Встановила голку за чотири сантиметри від краю, щоб одразу ввімкнути улюблену пісню, але це було надто далеко, і в кімнаті раптом зазвучав голос Пола Саймона: «Агов, нехай чесність твоя сяє, сяє, сяє...».
Крізь звуки музики почувся кволий стукіт, і Лідія викрутила регулятор гучності на максимум. За мить Мерилін, у якої заболіли кісточки пальців, відчинила двері й нахилилася вперед.
— Лідіє. Лідіє. — Коли дочка не повернулася, Мерилін підняла картридж з голкою над програвачем, і в кімнаті стало тихо — платівка безпорадно крутилася під її рукою. — Отак краще. Як ти можеш думати, коли оце грає?
— Мені не заважає.
— Ти вже зробила уроки?
Жодної відповіді. Мерилін стиснула губи.
— Знаєш, тобі не варто слухати музику, поки не скінчиш домашніх завдань.
Лідія посмикала задерту шкірку біля нігтя.
— Я зроблю уроки після обіду.
— Не думаєш, що краще почати зараз? Упевнитися, що вистачить часу, щоб зробити все правильно? — Обличчя Мерилін пом’якшало. — Сонечку, я знаю, що в старшій школі уроки можуть здаватися не надто важливими. Але це основа для всього твого майбутнього життя. — Вона сперлася на спинку стільця Лідії та погладила доньку по волоссі. Було так важливо, щоб вона зрозуміла, але Мерилін не знала, як цього домогтися. Її голос затремтів, та Лідія цього не відчула. — Повір мені, будь ласка. Не дай своєму життю вислизнути в тебе з рук.
«Боже мій, — подумала Лідія, — тільки не починай цього знову». Вона закліпала й втупилася в кутик свого столу, де й досі лежала якась стаття, вирізана мамою для неї кілька місяців тому й уже вкрита пилом.
— Подивися на мене. — Мерилін узяла Лідію за підборіддя й подумала про все те, чого її власна матір ніколи їй не казала, але вона завжди так хотіла почути. — У тебе попереду ціле життя. Ти можеш робити все, що забажаєш. — Вона помовчала, дивлячись через плече Лідії на заповнену книжками полицю, на стетоскоп нагорі цієї полиці, на акуратну мозаїку періодичної таблиці. — Коли я помру, я хочу, щоб ти пам’ятала тільки це.
Вона мала на увазі: «Я люблю тебе. Я люблю тебе». Але її слова видушили з легень Лідії все повітря: «Коли я помру». Протягом усього того давнього літа вона думала, що мама й справді може померти, й ці тижні та місяці залишили в її грудях постійний, невгамовний біль, наче то був синець, який не сходить. Лідія пообіцяла: усе, чого мама забажає. Усе, що завгодно. За умови, якщо мама залишиться.
— Я знаю, мамо, — сказала вона. — Я знаю. — Дістала з наплічника зошит. — Я почну.
— Моя дівчинка. — Мерилін поцілувала її в голову, якраз у проділ, і Лідія нарешті вдихнула: шампунь, засіб для миття, м’ята. Запах, який вона знала все своє життя, — щоразу вдихала його й розуміла, що скучила за ним. Вона обхопила руками талію Мерилін, пригорнулася так міцно, що відчула щокою стукіт маминого серця.
— Годі вже, — нарешті сказала Мерилін і грайливо поплескала Лідію по спині. — Давай до роботи. Вечеря буде готова за півгодини.
За вечерею Лідія прокручувала в думках розмову з мамою. Втішала себе єдиним: пізніше вона про все розповість Натові, й тоді їй стане краще. Вона рано встала з-за столу, половина тарілки залишилася недоторканою.
— Мені треба закінчити з фізикою, — сказала вона, знаючи, що мама не заперечуватиме.
