Несказане - Селеста Інг

На цьому слові — «пожалкує» — щось у Джеймсові спалахує. Гарячий колючий запах, мовби від перегорілих дротів, проникає в ніздрі.

— Як ти жалкуєш?

Раптове приголомшене мовчання. Обличчя Ханни досі притиснуте до плеча Ната, але вона може виразно уявити матір: обличчя нерухоме, білки почервонілі. Якщо вона заплаче, думає Ханна, це будуть не сльози. Це будуть маленькі крапельки крові.

— Забирайся, — нарешті вимовляє Мерилін. — Забирайся із цього будинку.

Джеймс торкає кишеню в пошуках ключів, тоді розуміє, що вони досі в руці: він навіть не сховав їх. Неначе увесь цей час знав, що не залишиться.

— Уявімо, — каже він, — що ти мене ніколи не зустрічала. Що вона не народилася. Що нічого цього не сталося.

Тоді він іде.

У дітей на сходовому майданчику немає часу на втечу: Ханна і Нат навіть не підводяться, коли батько з’являється в коридорі. Побачивши дітей, Джеймс зупиняється, але ненадовго. Очевидно, вони все чули. Останні два місяці щоразу, коли він зустрічає когось із них, то бачить частинку їхньої загиблої сестри — у нахилі Натової голови, у довгому волоссі Ханни, яке наполовину закриває обличчя. Він рвучко виходить із кімнати, так до кінця й не розуміючи, чому. Тепер, коли вони двоє дивляться на нього, він проходить і не насмілюється глянути їм у вічі. Ханна притискається до стіни, пропускаючи батька, але Нат мовчки дивиться просто на нього, й цього погляду Джеймс ніяк не може зрозуміти. Гарчання автівки, яка виїжджає з алеї, стихає, і цим завершується сцена; усі почули цей звук. На будинок опадає тиша, мов попіл.

Тоді Нат схоплюється на ноги.

«Стій», — хоче сказати Ханна, але знає, що брат не послухає.

Він відштовхує Ханну. Материні ключі висять на гачку в кухні, й він хапає їх та біжить до гаража.

— Чекай, — гукає Ханна, цього разу вголос.

Дівчинка не певна, чи збирається брат гнатися за батьком, чи теж утікає, але вже знає: він замислив щось страшне. — Нате, зажди. Не треба!

Він не зупиняється. Задкує з гаража, зачіпає кущ бузку біля воріт і теж зникає.

Нагорі Мерилін нічого не чує. Зачиняє двері кімнати Лідії, і густа, важка тиша огортає її задушливою ковдрою. Жінка гладить одним пальцем книги Лідії, рядок акуратних палітурок, на кожній маркером позначка предмету й дати. Тепер усе вкрите шаром пилу, схожим на грубе хутро, — ряд порожніх щоденників, старі стрічки з наукових ярмарків, причеплені до стіни листівки з Ейнштейном, кожна палітурка, корінець кожної книги. Мерилін уявляє, як частинка за частинкою звільняє кімнату Лідії. Крихітні дірочки й помітні плями там, де вона зніме зі шпалер плакати й фотографії; килим з продавленими слідами від меблів, які вже ніколи не розрівняються. Схоже на будинок її матері по тому, як із нього все прибрали.

Жінка думає про свою матір: як вона всі ці роки приходила сама в порожній дім, про спальню, яка залишалася в тому самому вигляді, з чистою постільною білизною для дочки, яка ніколи не повернеться, для чоловіка, який уже давно пішов і тепер лежить у ліжку іншої жінки. Ти так сильно любиш, плекаєш стільки надій, а зрештою залишаєшся ні з чим. Діти, яким ти більше не потрібна. Чоловік, який тебе більше не хоче. Не лишилося нічого, крім тебе самої та порожнього будинку.

Мерилін однією рукою знімає зі стіни портрет Ейнштейна та рве його навпіл. Потім більше не потрібну періодичну таблицю. Вириває накладки для вух зі стетоскопа Лідії; шматує призові стрічки на клапті атласу. Одна за одною нищить книги з полиці. «Кольоровий атлас анатомії людини». «Жінки, які зробили важливі наукові відкриття». Після кожної книги дихання Мерилін важчає, лють наростає.

«Як працює ваше тіло». «Хімічні експерименти для дітей». «Історія медицини». Вона пригадує кожну із цих книжок. Ніби перемотує час, повторює все життя Лідії від цієї миті до початку. Біля ніг нагромадилася ціла купа. Скулена під столом у холі Ханна чує важкі удари, неначе на підлогу один за одним падають камені.

Нарешті в дальньому кутку книжкової шафи — найперша книга, яку Мерилін купила Лідії. Тоненька брошура самотньо балансує на полиці, тоді падає. «Повітря постійно ширяє довкола». Читається на вивернутих назовні сторінках. «Ти не можеш його побачити, але воно є».

Мерилін хоче спалити книжки, накидані на килим, разом з обірваними зі стін шпалерами. Усе, що нагадує їй про Лідію, і все, чим вона могла стати. Хоче розтоптати саму полицю, перетворити її на тріски. Спорожніла полиця висить нетвердо, ніби втомлено, й Мерилін скидає її на підлогу єдиним поштовхом.

І ось, у порожнечі під нижньою полицею: книга.

Груба. Червона. Корінець проклеєно скотчем. Мерилін упізнає її ще до того, як бачить фото. Але все одно розгортає книгу, й руки раптом починають тремтіти. Досі здивована, жінка бачить обличчя Бетті Крокер, яка неприродно, нереально дивиться їй в обличчя.

«Твоя кулінарна книга, — сказала Лідія. — Я загубила її». Мерилін була така схвильована, що вирішила: це знак. Дочка читає її думки. Лідія ніколи не обмежилася б кухнею. Вона хотіла більшого. Це виявилося брехнею. Мерилін гортає сторінки, яких не бачила багато років, проводить по материних позначках пальцем, розгладжує аркуші з цяточками, над якими мама плакала у всі ті самотні вечори у своїй кухні. Лідія звідкілясь дізналася: ця книга обтяжувала маму, ніби велетенський, важелезний камінь. Донька не знищила цю книгу. Вона стільки років її ховала: нагромаджувала згори книгу за книгою, притискала іншою вагою, щоб мамі ніколи більше не довелося її побачити.

П’ятирічна Лідія, що стоїть навшпиньки й дивиться на піну від суміші оцту з содою в рукомийнику. Лідія, яка тягне з полиці важку книгу: «Покажи мені ще раз, покажи ще». Лідія, яка дуже обережно притискає стетоскоп до материного серця. Сльози заступають кімнату. Наука була не тим, що любила Лідія.

А потім, ніби крізь збільшувальні лінзи сліз Мерилін починає бачити чіткіше: порвані плакати й фотографії, звалище книг, полицю в себе під ногами. Усе, чого вона хотіла для Лідії, чого Лідія ніколи не хотіла, та все одно приймала. Її тілом повзе тупий холод. Можливо — і ця думка душить її — саме це зрештою і потягло Лідію під воду.

Двері риплять, прочиняються, і Мерилін повільно підіймає голову, ніби Лідія могла дивовижно з’явитися на порозі. На секунду неймовірне збувається: маленький розмитий привид Лідії з темним волоссям, із великими очима. Завмирає, чіпляється за одвірок. «Будь ласка», — думає Мерилін. У цьому слові все, чого вона не може сформулювати навіть для себе. «Будь ласка, повернися, будь ласка, дай мені ще один шанс, будь ласка, залишся. Будь ласка».

Тоді вона кліпає, і постать увиразнюється: Ханна, бліда й тремтяча, обличчя блищить від сліз.

— Мамо, — шепоче вона.

Мерилін миттєво розкриває обійми, і Ханна падає в них.

На іншому кінці міста, у крамниці алкогольних напоїв,