Стріляй, як дівчисько - Мері Дженнінгс Хегар

Нас це так зворушило, що неофіційним гаслом ескадрильї стало «Fortis Incito», що в перекладі з латинської означає «Надихай на хоробрість». Відтоді ми були готові літати на всі місії так, щоб «надихати на хоробрість» піхотинців.

Після кількох тижнів у Бастіоні наш екіпаж мав повернутися назад у Кандагар і зробити невеличку перерву. Ми й далі літатимемо на місії медичної евакуації. І в нас так само стрілятимуть, але це буде два-три польоти за зміну проти чотирьох-п’яти в Бастіоні. До того ж у Кандагарі ворог менш організований. Я чекала цієї перерви, хоч і скучала за Бастіоном. Мені повсякчас хотілося бути у вирі подій і відчувати в собі адреналін. Щоразу, коли нам доводилося летіти звідти, мені здавалося, ніби ми кидаємо напризволяще чудових людей, яких щодня підтримували. Але час настав. Треба було вантажитись у вертольоти й рушати назад у Кандагар.

Ми облаштувалися в Кандагарі й уже назавтра сиділи, чекаючи на сигнал тривоги. На перезмінці я пішла до вертольота, щоб, як звичайно, ввімкнути двигуни й перевірити радіо. Якесь шосте чуття, що завжди чудово вловлювало всіляке лайно, змусило мене глянути через праве плече вгору. Я побачила, що до мене прямує якийсь високопосадовець, але не могла зрозуміти, хто саме. Обличчя ніби було знайоме, але нормально розгледіти його крізь натовп підлабузників мені не вдалось. Я взялася до своїх справ — запустила навігаційну систему, поклацала радіо. Через кілька хвилин я побачила, що генерал і його оточення йдуть до мене. Клас. Я вимкнула все й почала вилазити з вертольота.

— Лейтенанте Дженнінґз.

Цей знайомий гаркавий голос я впізнала б будь-де. Уже багато років я була капітаном, і тільки одна людина могла називати мене лейтенантом. Чоловік вивищувався над усіма, наче вежа. Можу заприсягтися, що майже помітила, як він зневажливо дивиться на мене. То був майор Джонсон — мій перший командир з Японії, який змусив мене стояти в кабінеті й козиряти, відмовившись натомість одкозиряти у відповідь.

Тепер він уже був полковником. До цього престижного рангу доходив далеко не кожен офіцер, але я не здивувалася, що він — один з небагатьох. Він завжди мав схильність приписувати собі все добре, що зробили інші, і наступати на горло тим, хто стояв на його шляху. Я трохи здивувалася, що проти нього досі не порушили справи за дискримінацію, однак, гадаю, йому просто не довелося працювати з величезною кількістю жінок.

— Вітаю, — просто відповіла я.

Я не хотіла називати його «сер». І не думала, що він може якось зашкодити мені тепер. У Гвардії ми не так серйозно ставилися до рангів. Тут для нас більше важила компетенція і взаємодовіра. Очевидно, полковник Джонсон тільки недавно став командиром групи технічного обслуговування в Кандагарі. Я була неймовірно щаслива, що ми перебували на ротації і от-от мали вирушити назад у Бастіон, щонайдалі від таких людей, як Джонсон.

— Вітаю? Оце й усе, що ти мені скажеш? — Він розвернувся до оточення. — Лейтенант Дженнінґз завжди хотіла стати пілотом, але ж ви знаєте, як непросто здобути це місце, коли служиш у регулярних військах. Я завжди знав, що вона впорається, проте мав поводитися твердо, щоб загартувати її. — Він знову глянув на мене з моторошною посмішкою, якої я раніше не бачила. — Усім цим вона зобов’язана мені.

— Ага. Рада вас бачити. Але треба бігти… Виклик…

Я пройшла повз нього зі спорядженням у руках, прямуючи в бік ТОЦу. Відтоді я жодного разу не стикалася з ним, але певна: він досі думає, ніби я багато чим завдячую йому. І має рацію. Саме полковник Джонсон підбив мене потрапити на підготовку пілотів і довести самій собі, що він помилявся, скептично оцінюючи мої можливості.

У моєму житті траплялися трагедії й тріумфи. Я знала і любов, і втрати, і силу, і слабкість. Від тієї маленької наляканої дівчинки, що сиділа на каміні й нажахано дивилася, як б’ють її сестру, я пройшла великий шлях. Усе, що я пережила, таки навчило мене чогось і згодом дійде до кульмінації — до найбільшого життєвого випробування. Я перевірю свій максимум. Усі мої знайомі пілоти губитимуться у здогадках, як вони діяли б у такій ситуації. Правду кажучи, я вважаю, що можу назвати себе щасливицею. Але тоді я ще цього не відала.

У липні 2009 року, приблизно на середині мого п’ятимісячного розгортання, дорогою на ранковий інструктаж я почула знайомий голос. Цей соковитий карибський акцент я впізнала б де завгодно. Зайшовши за ріг будинку, я побачила широкі плечі й усмішку Тіджі Джонса (Ті-Джея) — мого друзяки з Каліфорнії. Наш командир, підполковник Ріс Гант, почав виголошувати промову й вітати наших новоприбулих товаришів. Ті-Джей зі своєю знаковою самовдоволеною усмішкою баламута стояв поруч з полковником Гантом. По другий бік від полковника стояв незнайомий мені чоловік, лише сантиметрів на п’ять від мене вищий і трохи старший. Довкола нього відчувалася атмосфера безтурботності, що ніби врівноважувала весь неспокій у кімнаті.

На половині кожного розгортання частина людей завжди їде додому, а на зміну їм приїжджають інші, яких спершу не забрали. Я вже попрощалася зі стрільцем і командиром повітряного судна, тож мені кортіло побачити свою нову команду. Звісно ж, я сподівалася залишитися зі Стівом, але могло статися й інакше. Керівництво міняло команди з помаху руки. Щодо мене, то я не хотіла літати ні з ким, крім Стіва. Разом ми все робили вдвічі швидше. Попрацювавши в Каліфорнії на наркомісіях, ми фактично навчилися читати думки одне одного.

Полковник Гант глянув на мене.

— Ем-Джей і