Стріляй, як дівчисько - Мері Дженнінгс Хегар

— Гей! Комусь пофоткати захотілося? — гаркнув Ей-Джей у мікрофон. — Вимкніть своє довбане світло!

Я мовчки сиділа й гадала, що це в біса було. Потім мені в навушники полинув потік емоційної голландської. Секунд через тридцять, після тривожної жестикуляції між стрільцем і нашим пацієнтом, до нас дійшло: він каже, що це був вибух РПГ. Звучало так, ніби не про нас; і хоч адреналін сильно вдарив мені в голову, я насправді не боялася. Ей-Джей швидко зманеврував, і ми прожогом помчали додому.

Минуло два роки, і я, оточена цього разу бойовими братами й сестрами, знала: тепер ставки вищі. Я зроблю будь-що, полечу будь-куди, тільки б моїм товаришам не загрожувала небезпека. Я глянула на Стіва, і він кивнув мені. Мабуть, думав про те саме.

Після зустрічі з нами захотів поговорити Мет Венте — один зі старших пілотів. Він прийшов до нас із регулярних військ, де був зразковим пілотом і випускником збройної школи. Збройна школа — майже те саме, що знаменита школа «Топ Ґан» у військовому флоті. Мет був кмітливий, дотепний і кумедний. Одне слово, чудовий хлопець, з яким усі хотіли літати. Він був схожий на Вінса Вона, тільки нижчий, симпатичніший і з виголеною потилицею та скронями. В екіпажах Мета часто ставили разом з Дуґом Шеррі. Мет мав надприродну здібність жартувати, показуючи Дуґові його місце й водночас не сердячи того. Він не міг не подобатись і просто ідеально врівноважував набагато жорсткішого Дуґа.

Метові треба було обміркувати з нами важливу тему — позивний. Кожна нова ескадрилья завжди обирала новий позивний. Наприклад, нью-йоркський підрозділ був відомий як «Янкі». Тому по радіо можна було почути «Янкі один-вісім прибуває по пальне». Ми ще нічого собі не придумали, тож спитали, чи є в нього пропозиції. Він запропонував «Педро». Я подумала, що цей позивний звучить якось дивно. Чому «Педро»? Бо Каліфорнія межує з Мексикою? Це якось пов’язано з фільмом «Наполеон Динаміт»?

Пізніше мені стало соромно: я мала знати це ім’я з історії рятувальних операцій. То був натяк на рятувальні вертольоти HH-43 у В’єтнамі в 1960-х, які використовували позивний «Педро». У в’єтнамських пілотів HH-43 була неймовірно багата історія, сповнена хоробрих учинків, не кажучи вже про зразкову репутацію. Мати позивний «Педро» почесно. Він щодня нагадував би нам про величезну відповідальність рятувальників.

Технічно це було моє перше розгортання в складі каліфорнійського підрозділу, але я цього не відчувала. Пригадую, як 2007 року, працюючи разом із Тридцять третьою рятувальною ескадрильєю неподалік від Каденської авіабази в Японії, я з величезною радістю зголосилася взяти участь у місії, у якій треба було працювати пліч-о-пліч із каліфорнійським підрозділом. Розвідка повідомила, що на північному заході Пакистану бачили Усаму бен Ладена. Наші планували масштабну операцію, щоб упіймати його.

Ми прилетіли на Баграмську авіабазу в Кабул, столицю Афганістану, щоб забрати обладнання й підготувати місію. Мій підрозділ відповідав за медичну евакуацію, а каліфорнійський — за пошуково-рятувальні операції в бойових умовах, але не це було важливо. На тій місії обидва наші підрозділи мали одне завдання — пошуково-рятувальні операції.

Ми завчасно розташувалися на позиціях у Богом забутому місці неподалік від Джелалабада, що на південному сході країни, поряд з пакистанським кордоном. Наші екіпажі, як і каліфорнійські, мали бути готові піднятися, щойно запахне смаленим і почнуться проблеми. Наші спецпризначенці збиралися вдарити вночі. Я стояла поряд з тентом командування, обдумувала події і сподівалася, що ми завдамо Аль-Каїді серйозних утрат. Я сиділа на квадроциклі й слухала, як під тентом сміються і грають у карти каліфорнійці, аж раптом краєчком ока помітила якийсь рух.

Повернувшись, я побачила дві зелені крапочки завбільшки з двадцятип’ятицентову монету, що сунули в повітрі й завмерла. То був один з командирів спецпризначенців, що потайки йшов повз камені в окулярах нічного бачення. За ним тягся шлейф з інших зелених крапочок. Люди не видавали ані звуку. Видовище моторошне й водночас прекрасне. Вони проминули, жодного разу не глянувши в мій бік.

Хлопці прямували в пустелю, мовчазні й сильні, ніби вітер. Я повернулася до тенту — вивчати звіти розвідки, сподіваючись, що більше ніколи їх не побачу. Якби побачила, це означало б тільки одне: щось пішло не так і мені треба летіти на порятунок.

Тієї ночі нас не викликали, але й бен Ладена ми не зловили. Операція дала мені змогу побути з каліфорнійськими друзями. Я відчула, що роблю свій внесок у дії наших військових сил. Можливість рятувати людей дарувала неймовірне відчуття самореалізації. І хоч тоді ми не досягли успіху, я знала: кінець кінцем нам усе вдасться.

Під час мого першого розгортання дворічної давнини більшість часу я провела в Кандагарі або на передовій, у ТК. Цього разу нас теж посилали то в Кандагар, то в ТК, але половину часу ми провели в Кемп-Бастіоні — у самісінькому серці долини річки Гільменд. Це було значно небезпечніше за все, що ми пройшли у 2007-му.

Річка Гільменд — одне з головних джерел зрошення в південному Афганістані. У 1950–1960 роках Америка на розвиток цієї області витратила понад вісім мільйонів доларів, використавши також греблю Гувера й ресурси «Теннессі Веллі Авториті». Сьогодні наявність інфраструктури для зрошення цієї території робить її ідеальною для вирощування опіумного маку, з якого виготовляють героїн, тож Талібан завзято захищає її кордони. За даними 2015 року, майже третина всіх військових утрат в Афганістані припадає саме на провінцію Гільменд.

Після кількох тижнів у Кандагарі екіпажі почали ротацію в Бастіоні. Потрапивши в першу хвилю ротації, я була щаслива. Це означало готовність знову долучитися до активних дій, без яких я нудьгувала. Звісно, мені не подобалося, коли в мене стріляли, однак такий тип польотів був значно ліпший за контрольовані рутинні польоти в Штатах. Різниця приблизно така ж, як між водієм спортивної машини й шофером автобуса. Неважливо, наскільки тобі подобається сам процес керування автомобілем; просто