Світ не створений - Мирослав Лаюк
— Не підходь до нього! Прошу тебе!
— Ви маєте якусь їжу?
— Я маю в машині, — озвався Сергій. — Ковбаски, що ми увечері на заправці купили.
Інна побігла до авто. Лисеня не рухалося. Вона повернулася до нього і кинула звірові шматочок. Мале не відреагувало. Інна кинула більший — але воно навіть не глянуло.
— Повезете нас на цвинтар до Льоні?
— До Льоні?.. Він не тут похоронений…
І Аркаша розвернувся, попрямувавши до машини:
— Треба їхати додому — Галя вже есемеску написала, де ми так довго лазимо. І пива вже пора спробувати — нашого лисичанського, найкращого в Україні.
Тьотя Галя не тільки есемеску написала й приготувала на стіл, вона ще й портрет Льоні кудись сховала. Пельмені не подавала, хоча Сергій з Інною були налаштовані саме на них — маленьких, пухкеньких, в маслі, з оцтом і перцем, притрушених рубаною петрушкою.
Тьотя Галя мала виразно заплакані очі, вона, напевне, салат з язика і яйця зовсім не солила. Однак це не зупиняло Інну. Вони мали надто мало часу, щоб з’ясувати все. І цього вимагала вже не ідея артпроекту, а гостра необхідність скласти докупи розірваний зошит з власною біографією — а це не та ситуація, де люди терплячі.
— То де похований Льоня?
— Наш Льоня… де похований?
— Так.
— Ну… Де?
У кого вона питала?
— Він похований у Донецьку, — тихо сказав Аркаша.
— Там же неможливо наших ховати. Це ж за лінією розмежування. Він воював?
Галя з Аркашею нічого не відповідали.
— Він що, помер у полоні? — не відчіплювалася Інна. — Бойовики не видали вам тіло?
— Ні. Зовсім ні, — шепотів Аркаша.
— …Він ще живий! Я впевнена! — ридала Галя.
— Заспокойся! Вони прислали його речі.
— Я відмовляюся від своїх слів! Я його не опізнала! То був не він.
— Я його опізнав, я, рідний батько.
— Ви їхали у Донецьк? Як ви пробилися через фронт?
— Я не опізнала його. Я — мати! Він ще може бути живим.
— Заспокойся. Бо сусіди поліцію викличуть.
— Я не розумію: чого це він там похований? — втручалася Інна.
— Бо він там воював!
— За кого він воював?
— За своє.
— Тьотю Галю, що ви таке говорите?
— Ти ще нічого не зрозуміла? — заговорив Сергій, який весь час мовчав, бо все зрозумів ще зранку.
— Чого не зрозуміла? Мені ж цікаво, як тут люди переміщуються.
— Інно! Дивися на мене: він воював проти нас — проти мене й тебе, — геть спокійно пояснював Сергій.
— Та не так, — плакала Галя, — не так, все взагалі не так!
— А як?
— Вам це важко зрозуміти.
— Ну то поясніть.
— Ви не зрозумієте, ви не можете це зрозуміти!
— Татку, — сказала рівним голосом Інна. — Ми їдемо. Ми їдемо звідси вже.
— Куди ви їдете? Ви ж щойно випили?! Куди вам в таку ніч їхати?
— Викличемо таксі — і в готель.
— Який у сраці готель? Це вам не Київ і не Париж!
— Я вже в машині краще переночую. Там не так гидко.
— Інно, заспокойся, — казав Сергій. — Вони мають рацію, ми краще вдосвіта виїдемо.
Тяглася, як шматок чорного гумового шланга, нестерпно спекотна, заповнена алкоголем і омерзінням ніч. Від сп’яніння Інна швидко заснула. Сергій ночував на дивані на кухні. Інна спала в колишній кімнаті Льоні, де на стінах не було нічого, крім слідів скотчу й приклеєних до них кутиків плакатів, які хтось зірвав, а також футболки з написом «Paris» на підвіконні — у целофані, з ярликом.
Якось Льоня приїжджав до Києва в гості, вони ходили в зоопарк, що на Політесі. І мавпа в Льоню кинула лайном. Інна дуже сміялася, а Льоня підбіг до двоюрідної сестри й обійняв, забруднивши її рожеву нову сукню — як у феї. Боже, як вона тоді перелякала всіх своїм криком! Особливо нещасного борсука, що заховався у хатці, а потім, певне, два дні не вилазив…А ще Льоня був справжнім джентльменом. Бо коли чужий хлопчик, розлючений тим, що не побачить борсука, показав на Інну пальцем і назвав її смердючкою, Льоня й до того торкнувся.
О четвертій ранку Інна прокинулася від вибуху. Так, тут буває лише так! Вона один раз крикнула, мовчки вибігла на кухню і залізла під стіл.
Стояв Сергій, з його щоки текла кров. На шум вибіг Аркаша:
— Заспокойся, нічого страшного!
Інна, закривши власного рота, кричала в долоню. Інна знала, точно знала, що відбувається — їх бомбардують, їх бомбардують дружки її двоюрідного брата! І очі, як дикі кури в заростях звіробою: то туди, то сюди, то знов туди. Очі, як зяблики в гіллі кизилу, то туди, то сюди, то знов туди.
— Заспокойся. Це я дурна, я дурна, — плакала Галя. — Я закупорила виноградний сік у скляній пляшці. Він забродив — і вибухнув.
Галя вийняла невеличку скалку зі щоки Сергія. Крові з’явилося ледь-ледь — подряпина.
Сік облив усю стіну й весь холодильник. Липкі плями були по всій кухні. Галя взяла віник, щоб зібрати все розкидане по кухні скло.
— Татку, татку, забери мене звідси геть!
— Так. Ходімо.
— Інно, ми ж мали про твою маму поговорити.
— Пізніше.
— Коли пізніше?
— Поговоримо по телефону.
— Це не добре, це все дуже недобре!
— Тітко Галю, ми мусимо їхати. Не хочу наговорити вам зайвого.
— Я вам хоч швидко сніданок приготую.
— Ми поснідаємо за містом.
— То хоч каву зварю.
— У вас тут не вміють варити добру каву.
Вони спустилися вниз до машини. Інна відчинила передні дверцята.
— Тут купа піску. Звідки?
— Певне, після відвідування зруйнованого заводу.
— Треба витрусити килимок. Закінчу проект — витрушу з голови всі факти про мою родиноньку: бабця-ромка — злодійка, двоюрідний брат — терорист… На голову не налазить.
Вона струсила килимок просто біля бордюру. Дрібний пісок зашурхотів на землі. І ще дещо цокнуло об асфальт — еталеве, шурхітливе. Вона нагнулася, аби роздивитися, що то таке.
— Можеш мені посвітити ліхтарем на телефоні? — у передсвітанковій темряві погано вичленовувалися навіть обриси великих предметів.
І вона застигла, оніміла, заціпеніла, отетеріла.
— Що ти там знайшла?
Інна мовчала.
Небо вгорі — як ветеран, що заслужив за війну лиш одну нагороду, і ту сумнівну — половинку місяця.
— Тобі зле?
— Мені дуже зле.
— Води?
— Ні…
— Що таке?
— Тату, перед тобою — найдурніша людина на землі.
— Та що ж з тобою таке? Що ти там тримаєш у руці?
У жодному вікні не було світла. На небі не було жодної зірки, крім тьмяної плямки місяця. Жодна лампочка у жодному ліхтарі не світила.
Сергій підійшов до дочки, яка стискала щось у кулаку, ніби поріз на долоні.
То був браслет, нібито втрачений у бабиному домі. То був поріз, але не на долоні.