Світ не створений - Мирослав Лаюк
— У мене більше нема сил.
— Але це ж ніби останнє місце, що ти мала відвідати для проекту.
— Краще випий.
— Ти ж знаєш, що я не дуже охочий до алкоголю.
— Я теж.
— Не те що твоя мама.
— А як ти її розлюбив? Як ти це відчув?
— Любов — як ланцюг велосипеда. Коли спадає, його треба натягти, при цьому забруднюючи руки мастилом.
— Але хіба ж це велика жертва — замастити руки, щоб відновити рух?
— Невелика.
— То чого ти не замастив?
— Одного дня, коли ланцюг вкотре спав, стало зрозуміло, що цього разу він все-таки розірвався.
Грала модна музика, за сусіднім столиком сиділи підлітки й пили каву. Офіціант виніс їм мінеральну воду в пляшці.
— Тату, чому ти так спокійно відреагував на те, що Льоня — не за нас?
— Бо це не моя справа.
— Що не твоя справа? Він же воював от конкретно проти тебе. А якби ти його побачив на полі бою? І він спрямував на тебе автомат?
Останню фразу вона закричала, однак через музику ніхто її не почув.
— …Що б ти робив, якби Льоня прицілився у тебе?
— Не знаю…
— От ти пам’ятаєш, як він сидить у Києві в тебе на дивані, дивиться мультики з твоєю дочкою. А тут бац — і він готовий у тебе вистрелити. Що б ти робив?
— Він би не вистрелив.
— Ага, звичайно.
Офіціант приніс підліткам тістечка.
— А якби він тебе взяв у полон і катував? Якби запихав голки під нігті?
— Ага, у них там гурток крою і шиття!
— А якби сіль на рани сипав? Якби очі видавлював?
— Перестань.
— Якби казав, що ти — ворог?
— Я б теж називав його ворогом.
— То чого ти тьоті Галі й Аркаші нічого не сказав?
— А вони тут до чого?
— Як це до чого? Вони його й далі люблять… Терориста!
— А мають не любити?
Офіціант підійшов до Інни й Сергія та запитав, чи нічого не треба. Підлітки, залишивши гроші на столі, пішли, не дочекавшись рахунка.
Чоловік з червоною краваткою підійшов до бару, постояв три секунди й вийшов геть.
Інна схопила в руку кілька паперових серветок.
— Чого ти плачеш? Інно, що сталося?
— Тату…
— Ну, кажи…
— Я не можу, мені розриває горло.
— Може, води тобі.
— Не треба води. Я просто маю розказати тобі щось страшне. Про маму.
— Не плач, я знаю, що вона була погана людина.
— Ні, це я погана.
— Ти не можеш бути поганою.
— Тату, я досі це нікому не розказувала. Про той день, коли я відлітала до Франції…
2002. Інна купує в аптеці бинт і зеленку, щоб перемотати порізану склом руку. Вона заходить у квартиру, щоб перевірити валізи, складені ще три дні тому. Льоня йде в іншу кімнату, завалюється на ліжко й спить. Пізніше його забере тітка Галя.
Після того, як Сергій пробував відсудити Інну й присилав до Віри соцпрацівників, вона навчилася розтягувати час між запоями. Однак Віра зривалася, вона вже не могла не зриватися. Коли Віра дізналася про плани доньки, то трохи зав’язала.
— Це ти, Іннусю? — промовила вона з ванної кімнати, відчувши вітер, що залетів з коридору.
— Ти ж знаєш, що мене харить, коли так називаєш!
— З Льонею все добре?
— Він просто пішов спати. Мамо, у тебе там пригоріло варення.
На плиті рябіло остигле вариво, яке Віра мала перелити у банки.
Баба Надя ще тиждень тому передала ціле відро ревеню. У Віри аж тепер дійшли до нього руки. Перевернуте зелене відро з обрізками лежало біля смітника.
— Я вимкнула газ — ти могла хату спалити.
— Дякую…
— То піди й закрути варення.
— Пізніше.
— Але ж треба гаряче.
— Нічого…
— Мамо, де телефон? Можеш викликати таксі?
— На котру годину?
— Уже.
— Ти сьогодні летиш?
— Ти що, тупа?!
— Вибач, вибач… Я геть усе переплутала…
Віра попросилася поїхати з дочкою в аеропорт. Однак Інна, побачивши, що мама незібрана, сказала, що нема на це часу. Інна спеціально виїхала швидше: це був її перший політ, і вона боялася довгої реєстрації.
Таксі приїхало до терміналу так швидко, що Інна навіть не встигла запам’ятати, як прошмигують рідні будинки і дерева, рідні зупинки і містяни.
Вже біля аеропорту вона зрозуміла, що паспорт — на тумбі біля порожніх банок для варення.
— …Я забігла у квартиру, а мама — посеред кухні. От рівно посеред кухні, під лампочкою, яка рівновіддалена від усіх кутів. Мама висить. Досі думаю про цю пропорцію: відстань між її головою та стелею, а також головою і підлогою, на якій валяється те саме зелене відро від ревеню… Мені здається, ці проміжки однакові.
Інна захлиналася. Вона взяла пляшку з коньяком і почала пити з горла.
— Я тримала її за ноги й кричала. Прокинувся Льоня. Він став на порозі й не рухався, взагалі не рухався. Прибігла сусідка, ми маму зняли, витягли з петлі. Я подзвонила в швидку і в міліцію. Потім подзвонила бабі Наді.
— Я цього всього не знав… — шепотів Сергій.
— Почекай. Це не все. Ми з сусідкою зняли її — ще нічого не встигло статися — мамі шнурок навіть сліду на шиї не лишив. Я подзвонила всюди…
— А потім?
— Усюди подзвонила. Узяла паспорт, вдала, що йду зустрічати швидку, поліцію, ще когось…
— А сама?…
— А сама сіла в таксі й поїхала в аеропорт… щоб встигнути…
Після довгої паузи Інна додала:
— Я встигла.
Коли вони виходять з бару, то домовляються, що зранку Інна проведе Сергія на поїзд. О 9.30 Сергій чекає кілька хвилин на рецепції й відправляється сам.
О 12.05 Інні стукають у двері, однак вона не відчиняє. О 12.15 працівники готелю самовільно заходять у її кімнату.
Інна сидить посеред ванни. Раковина розлетілася на більші й менші шматочки — як негашене вапно. Вода з розбитого унітаза намочила рушники, що валялися на підлозі. Півдзеркала все ще висить на стіні.
— Не треба поліції. Я за все заплачу.
У спальні розтрощений телевізор, перевернутий матрац на ліжку, перехилена шафа тримається на стільчику.
О 15.30 прибуває Ежен.
Коли о 17.15 вони виїжджають, француз показує на меморіальну дошку на фасаді «Асторії», де написано: «У цьому будинку в 1919 р. знаходився штаб борця за свободу Нестора Івановича Махно».
— І що?
— І нічого…
— За скільки ми будемо в Києві?
— Годин за п’ять.
— Переночуємо там, а вдосвіта їдемо у Прип’ять. Зараз подзвоню дяді Колі.
— Ти ж казала, що хочеш летіти одразу в Париж?
— Спочатку в Прип’ять.
— Хто такий дядя Коля?
— Вергілій.
Радіоактивні шкарпеточки (2016)
Ежен з Інною зупинилися за кілька метрів до КПП Дитятки. Чоловік у військовому махнув рукою, однак Ежен, нервово постукуючи
