Світ не створений - Мирослав Лаюк

зозулі. Він вимер через сто років, коли землями заволодів Чингісхан і наказав знищити всіх зигзиць, які, на його думку, були найбільшими ворогами посівів сої. Цей продукт у той час вирощували по всій території Україні й експортували галерами та чайками навіть за океан. Україна була тоді сойницею Європи! Так, власне, чому була битва на Каялі? За той самий перстень. З’ясувалося, що злий характерник домну охолодив і кілька тисячоліть по крупинці, з мікроскопом, вишукував серед всього сплавленого металу атоми персня влади. Частина царів утекла, сховалися за далекими гірськими фортецями. І половці чи печеніги (яка вже, зрештою, різниця? Ніякої) перемогли. Через сто років у них цей перстень відвоював Чингісхан, власноруч відрізавши палець з перснем характерника. Великий монгол після цього зміг завоювати півсвіту, утворивши другу за площею, після Британської, імперію в історії. Але й він, оглядаючи урожаї сої, загубив те кільце. Один мільйон рабів перемацали землю, знайшовши там римські монети й щелепи шаблезубих тигрів, тільки не головне. Коли Чингізхан помер від раку нижньої щелепи й гортані, про кільце забули. Перстень лежав у землі ще сімсот років, аж поки пригноблений панами хлопчик-кріпак не втік із села, перед цим підпаливши склад із зерном експлуататорів. Він провів сорок днів у полі. Жив із солов’їної пісні й однієї зернинки, яку у дзьобику щоранку приносила пташка. В останній день, знеможений, голодний і спраглий, не маючи навіть сил, щоб зловити соловейка і з’їсти, шукаючи зернину, яку випустила в траву перелякана пташка, він знайшов перстень. Того хлопчика звали Нестор Махно.

— То що, тепер на Гуляйполе? — питав Сергій в Інни, яка сиділа в придорожньому кафе і їла дуже смачний чебурек — це, на відміну від кави, тут готувати уміли.

— Ні, поїхали одразу в Дніпро.

— Ти ж хотіла на батьківщину Махна.

— Там його вже нема.

Нічого вже нема. Проходить час, вмирає людина, згорає її дім — і все зникає. Людина тримається за місця, ніби вони щось пам’ятають. Але навіть якщо й так — що їй з тої пам’яті, якщо пам’ять — чужа? Хіба можна довіряти чужій пам’яті? Та навіть своїй не можна! Запитайте — ну запитайте Інну про її стосунки з мамою, запитайте про її життя у Франківську. Запитайте про те, як дядечко на голубому вертольоті забрав її до Парижа, запитайте, як вона йому була вдячна, хай Інна вам прочитає лекцію про різні форми вдячності…Вона матиме лише кілька пунктирних спогадів — на щастя! Але історію докупи зв’яже, якщо треба, — все буде, як кольорова сукня, обляпана хлоркою. Інна так розповість, ніби сукня нова, ніби їй нічого не бракує. Інна навіть сама повірить у те, що говорить, одягне ту обляпану хлоркою сукню і вийде в люди.

Вони говорять про те, як минуле впливає на теперішнє. Але саме теперішнє і впливає на минуле! Саме таким, як ми про минуле розкажемо, воно й буде. Воно прориватиметься історіями, трупами, фотографіями й металевими застібками. Воно проступатиме, викидатиме на поверхню загублені трої й помпеї. Але сила теперішнього зможе все закопати назад, закопати так, як йому хочеться, засипати щебенем, попелом, ґрунтом, бетоном, ніби ніколи нічого й не було. А може, й справді — нічого ніколи не було?

Дорогою на Дніпро вони дісталися до чергового залізничного переїзду. Автомобілі не рухалися, хтось сигналив, хтось вийшов з машини й оперся на дверцята. І поїзд вдалині теж стояв. Інна вийшла подивитися.

Поїзд збив автомобіль. Біля протараненої «Десятки» стояли поліцейські й працівники інших служб. Усередині — чоловік і жінка, яких можна було дістати з машини тільки розпилявши її болгаркою: мертва хватка. Стирчав двірник, як оголена кістка, вітрове скло висіло, як шмата, — воно зовсім не розбилося, тільки покришилося на дрібненькі кубики, не розлітаючись. Чоловіка розтрощило зовсім. У жінки крові не було, вона оперлася ліктем на дверцята — і ніби спала. Губи нафарбовані, але очі — ні. Капот лежав віддалік, оголивши черевну порожнину машини.

Неподалік росли овочі. Призалізничні городні ділянки були обгороджені тинками, дротяними сітками, але маленькі огірочки й гарбузики перелазили через межі, означені для них господарями. Смерть прийшла сюди, забрала життя цих двох у кошик, наче городину, і пішла.

Смерть була такою простою, як двічі по два. Чоловік із жінкою їхали в будівельний гіпермаркет по білу емаль, щоб пофарбувати давно облізлий паркан навколо дому. Їхній син, який мав виконати це завдання, сидів у комп’ютері й надіявся, що в магазині закінчилася потрібна фарба. Чоловік вирішив, що проскочить перед поїздом, об’їхав шлагбаум. Машина відмовилася рухатися просто посеред колії. Машиніст поїзда, котрому принесли чорний чай з лимоном без цукру, як він любив, зробив ковток і отетерів. Він не встиг вчасно загальмувати. Люди не встигли вистрибнути з машини. Смерть встигла все.

А якщо смерть, проходячи повз і самій собі нахваляючись власним урожаєм, побачила тебе — саме тебе? А якщо вона шпигнула тебе маленьким швейцарським ножичком — тут, на залізничному переході, або на площі, де твого побратима щойно скосила снайперська куля, чи біля пам’ятника Сковороді — там від серцевого нападу впала ще геть не стара жінка? Що, якщо ти увечері ляжеш на ліжко й раптом побачиш, що смерть червоною тушшю на білому простирадлі вивела ієрогліфи, які перекладаються так: «…(впишіть своє прізвище, ім’я, по батькові)»?

Сергій же знався на смерті. Сергій розмовляв з нею, як з кредитором.

«…Я люблю лікувати важкі рани. Але тепер натрапив на найбільшу рану, яку тільки бачив — про такі не пишуть у «British Medical Journal». Рана стрімголов поширилася на величезну територію тіла країни. Я робив операцію за операцією. Я віддавав помічникам накази автоматично. Думка не встигала за словом. Це був ритм. Я робив операції, наче диригував оркестром. Рани інших людей більше не промовляли «Смерть», «Біль», «Вина». Інколи вони були, наче картини цих ваших бахнутих художників, які вилили відро червоної фарби й кажуть: картина, монохром! Під час війни легше сказати, що неможливо прооперувати, бо великий потік. Ти допомагаєш тим, у кого більше шансів. Ти вибираєш. Людина в тобі затихає. Працює механізм, що вимірює рівень життєздатності. Складні випадки, де б за нормальних умов з нормальним обладнанням врятував життя, називав безнадійними. Бо за час мого тягання із зашиванням всіх можливих дірок, з яких витікала кров одного, я міг урятувати десятьох».

— Тату, нам треба напитися.

— Завтра я їду.

— Саме тому й треба.

І вона потягла його у бар.

Офіціант приніс меню, однак вони, не дивлячись на список, замовили пляшку коньяку й лимон.

— То коли приїде твій хлопець із Франції?

— Ежен? Завтра після обіду.

— Отже, я не встигну з ним познайомитися.

— Повір на слово: він дуже нормальний.

— І ви поїдете в Прип’ять,