На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Лише Савіцький не брав участі у всьому цьому, він мовчки думав і, не зважаючи на наближення свят, постійно сумував. Зауваживши це, Петрицьо веселий, більше ніж завжди, жартував і будив Савіцького з задуми: «паничу милий, не журися».
Савіцький не відповідав, а Петрицьо, немов здогадуючись чогось, заспівав йому стару пісню:
Котра ж тебе болить рана?
Чи широка порубана,
Чи глибока постріляна?
Здогадуючись чи й ні, рубачі хором заспівали паничові-Рисеві довбушівську пісню.
Фока знайшов мить, щоб запитати того наодинці:
— Що з тобою діється, Петрусю, чого?
Савіцький мимрив:
— Гроші наблизилися, а слава все далі, далеко. Що сказав би на це мій батько?
Фока підірвався:
— Віриш мені? Слава залишиться!
ІІІ. Жаб’ївці
Засновники лісосіки наважилися і вистояли. До свят зрубали понад 1700 дерев, багато стягнули на порташ, а частину спустили першим спуском.
На свята опустіла колиба і бутин, залягли тумани, сягали аж до потоку, пуща чекала на сніг. Перед Фокою і Савіцьким була далека дорога додому, тож вони поспішили першими. Фока був березою, його головним завданням було зібрати колядників, щоб потім упродовж восьми днів ходити з колядою. Савіцький поспішав до матері, але й він належав до братства колядників. З отриманого завдатку він купив у Кутах нові цимбали для коляди. Рубачам додому було ближче. Вони йшли повільно разом з Петрицем на Бистрець.
— Розтягнути кості, — з приємністю промовляв Вітролом.
— Набутися зі своїми, — додав Лесьо.
— У своєму лісі, — буркнув Цвирюк.
— З худобою, ой, з худобою, — белькотів і прицмокував Бомба, — мої малятка потішні.
— Дітей наплодити, аби рід не пропав, — сміявся Мандат.
— О, і це теж, — пригадав собі Бомба.
— Не стільки наплодити, — поправляв Матарга, — як нагрітися коло баби, щоб Лісна не чіплялася.
— Шкода вас, Кузьмо, — жартував Петрицьо, — повернетеся змарнілим на бутин.
— Го, го, — прояснів Ґєлета, — не одна баба вміє висмоктати ще гірше, ніж бутин або Лісна.
— Аби тільки дітей наплодити, — заспокоював Матарга — вона відразу вгомониться.
Жартували собі вільно, а навіть свавільно, слів не добирали, поспішаючи додому, не лякалися лісових примар.
В період свят виринає старий світ, не якась давнина, згадувана, бо минула, а повертається давнина, яка весь час на чатах. Прихована, але присутня пам’ять світових свят, які святкують кожного року. Її вітають радісні звуки, танці, старі пісні і слова, яких вже не розуміють, але у свята вони видаються зрозумілими. Люди відвідують одні одних частіше, ніж зазвичай, ходять багато з колядою, не для того, щоб її швидше відбути, а щоб скрізь побувати і набутися якнайдовше. Тому колядники не сплять зовсім, або дуже мало. Навіть довгі зимові ночі є закороткими для забав, а зимові дні тим більше. Тим менше часу для сну, хіба-що вдень і то десь нишком в кутку на лавці, але радше у коморі, бо люди висміюватимуть колядників, що ті, як старці, хропуть, а не співають. У коляді тонуть образи, зі старого коріння відростає доброзичливість і дружба. А той, у кого корінь зіпсутий чи надто глибоко закопаний, тому принаймні сніг прикриває бур’яни і колючі будяки…
До святкових балачок додалися новини про лісосіку. Напевне не один з рубачів чимало вихвалявся, але кожен у своїй лісовій хаті, а про те, що діється десь на Бистреці, то в дальшому світі ніхто не дізнається, хіба-що дуже пізно і якось незрозуміло. Фока знав, що бутин не любить вихвалянь, розповідав тільки батькові. До того ж підчас коляди він думав не про лісосіку, а про свято. Не одну нову пісню вони заспівали під цимбали разом з Савіцьким, але не про бутин. Певне й те, що підчас свят вони нікого не намовляли на бутин, хіба-що згадували мимоходом, якщо їх хтось зачепив. Хтось комусь на вухо навіть розповідав, що Фока запрошував до бутину того чи іншого — але тишком, бо спеціально перебирав, щоб не назбиралося пияків чи розбишак.
Та все ж підчас свят було чимало нагод, щоб заперечити або спростувати те, що рубачі зовсім і не порозбігалися, а навпаки отримали завдаток, тим більше, що вже було відомо, що вони накупили всякого-різного, деякі аж у Косові. Тож у Жабйому ті, що раніше реготали, відразу позамовкали, ті, що кивали підозріло головами, тепер кивали ні так, ні сяк.
Навіть знайшлися захисники Фоки, котрі відзивалися щораз сміливіше. Деякі навіть пригадували іншим, що через їхнє пліткування вони не зголосилися своєчасно на бутин, а ті відпирались, що вони ніколи проти Фоки не гавкали, що то хтось інший. Як завжди, переважно зустрічі коло церкви дозволяли дізнатись і перевірити. І так вони про це дискутували, відразу гарячково, а потім сумовито, рідше зі сміхом, розчаровані, що неправильно передбачили, бо передчасно осудили.
— Ну, бачите, — казав хтось, — заплатили рубачам на Рабинці і то багато зразу, хто ж сподівався, от оказія!
— А може вони тільки хваляться?
— Та де! Вже розкидаються грішми і то ті, хто ніколи й не смерділи грішми — ведмеді з Бистреця. А тепер нахапали.
— Але це швидко розлетиться, — потішав інший, — бо хто колись бачив бутин хоч без одного пана, без управителів, без лісників?
— Навіть ще гірше, бо без євреїв.
— О ні, щодо цього, то ні, адже Йосенько тихцем крутиться, як павук — він завжди так. Бо це він знайшов тих із Чернівців.
— Неправда, не крутиться, гроші хапнув і нехай подавиться, а до лісу — зась.
— Це зрозуміло, — пояснював хтось із втаємничених, — Фока такий, що навіть єврея перехитрить. Все тільки для себе. А чому? Бо єврея можна налякати, накричати на нього, а на такого дуку хто б насмілився? Робочий народ — залежний.
— Не такий вже й залежний, — захищав ще хтось, — шлюбу з ним ніхто не бере, аби лиш платив.
— А власне, що він якраз взяв шлюб у церкві з тим майстровим сином.
— І що з того?
— Гадаєш задля того, щоб йому платити? Такий майстер заробив би собі у світі купу грошей, але це панич, чесний, дурний, саме такого заманив собі Фока присягами у пущу.
— Кажіть собі, що хочете, але він все ж платить. А що це ще може означати?
Врешті-решт ті, що досі насміхалися, задумались, декотрі насупились.
Тому під кінець коляди до Фоки зверталося
