На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Дзвінка надія і небезпека видряпались на Рабинець, коли рубачі із новою сарсамою вперше дійшли до схилів. Крадькома вони дивилися, чи дерева не затремтіли. Стара пуща зверхньо мовчала. Та й де ж би вона могла почерпнути із запасів свого життя таких знань, що десь там у світі викували проти неї такі зуби і дзьоби. Так само, як і робітники, що зробили їх десь в далеких краях, не уявляли собі, проти яких велетнів виступлять їхні знаряддя. Все це вирішував хтось інший.

Високі полиці колиби заповнилися листами шкури на постоли, які Петрицьо розподіляв відповідно до тимчасового ревашу. Фока не забув привезти великі житні хліби, спечені панею ковалевою у Ясенові, а також бочки з квашеною капустою, а навіть найбільш у пущі бажані ласощі — бочку квашених огірків. Яка ж іще праця на світі на стільки розтягається між щоденною непосильною роботою, більш того — постійною небезпекою, і щоденним святом! Петрицьо і рубачі, а також Савіцький, щоденно відчували самотність і щодня нове свято, від радості, що всі здорові зійшлися. Хоч вони про це й не говорили. Рубачі нераз заходили наодинці у найдальші лісові хащі і не один із них по півдня, іноді цілий день, не промовляли жодного слова. Коли ж збиралися спочатку на вершині коло Кузімбіра, щоб повертатися до колиби, то вже були у своєму селі, а як поверталися до колиби, то однією ногою мало що не в світі. Коли приїжджав Фока, то привозив з собою цілий світ доріг, зустрічей, новин. Коли прибули житні хліби, рубачі, відкроюючи і поїдаючи окрайці хліба, сідали до ватри разом із далекими печами і димами хат. Разом із дельорним запахом капусти із відчиненої бочки викочувалися з теплих літніх городів красиві головки капусти, закучерявлені злегка загнутими листками, як пристойні, бо мовчазні молодички. Коли з огірків капав до ротів бадьорий і гострий сок, то вже на них дмухав ласкаво своїм теплом гамірний Косів. За перевалами, за горами, за ріками, там, де зі степу, з Бессарабії — гарячий подих. Базари, гарні пейсаті євреї, що запрошують купувати, як рідні брати. За ними підіймалися на міцних стеблах, вибиралися із сусідства пузатих гарбузів мальовані, чорно-зелені огірки, сипалися огірки, огірки.

Матарга, відчуваючи настрій інших, заспівав голосом, не конче до співу придатним, солдатську пісню із далекої війни на чужині:

Косове, мій Косовочку, славний гараздочку!

Ми би в тобі хліба їли, коби не війночки.

Ой, Господи, допоможи того турка вбити,

Ми би пішли до Косова дівчєтка любити.

Петрицьо готував росольницю з квасної капусти, заправленої кукурудзяним борошном, а помащеної молочком із розтовчених конопляних зерняток, а ще капусту, відварену з картоплею. І вони зразу ж згадували храмові страви: капуста густа, капуста солодка, присмажена на сметані з хріном і цибулею.

— Красний наш світ, — голосно захоплювався Кузімбір, хрумкаючи огірками.

— Хто б скаржився, де ж є такий, що скаржився б? — погоджувався Матарга, давлячись басом і поглинаючи огірки.

— Хай курка з яйцем скаржиться, а не ми, — тішився Мандат.

Нераз підчас праці вони зазнавали нападів вовчого голоду і раптового апетиту, пустки в тілі. Потім кожен шмат домашньої страви переносив їх до хат, до своїх, до свого. Тут вони жили значно суворіше, значно бідніше, ніж у себе в хатах, але кожен кусень переконував їх, що життя те саме, більш того — що таке життя було і у предків упродовж сотень літ, або й давніше, без жодного запашку чужини. Мабуть, у такому усамітненні проявляється ядро власне такої спільноти, неподільний атом народу, суцільний і непроникний. Бо там є святеє святих, пупок, де невидима пуповина сягає від живого твору до творця.

Скільки б Фока не повертався, то завжди розпалював у рубачах поспіх, гарячку аж до шаленства. Поспішали всі, тільки Савіцький, панич-рись, настільки був хижий, що коли хотів, затримував роботу. Африканські байки і піонерські пориви директора Мандля нуртували в Фоці і за, і проти, бо весь час пересуваючись самотньо, він мав час на роздуми. Він розповідав про це Савіцькому, тільки йому одному, то запитально, то з бажанням розрухати того, адже купці заплатили наперед і чекають. Він йому навіть повторив головний заповіт нових часів, з якою відкрився директор Мандль: «Час — це гроші».

Савіцький відразу розпізнав ворога. Говорив суворо.

— Батько вчив, що це не шляхетно, бо «швидше, швидше» — це мізерне партацтво, щоб зробити лап-цап, тільки задля грошей. «Nec faber nisi supra fabricam»[60] — говорив батько, це означає, що марний такий ремісник, котрий немає душі і перебуває у неволі в грошей. Бо найнікчемніше життя — це життя без слави. А чи ти сам знаєш, — продовжував Савіцький, — що робиш і що ти їм там наобіцяв? Я будь-які ризи не випущу з рук. Я приглянувся до них, коли вони тут були. Для таких гріх відкривати підземні води.

Фока здивувався, захвилювався, а все ж сперечався з побратимом. Запитав:

— Дотримувати слова, це погано?

Савіцький надалі не міг заспокоїтись і говорив більше, ніж коли-небудь:

— Дотримати слова, це здати добру роботу, так, як для себе, як для власних дітей, а не лише «швидше-швидше».

Савіцький і далі затримував роботу над ризами. Коли робітники зносили для риз вершки дерев і гірші відрізки, він казав, що для риз не можна шкодувати дерева. Коли частина риз вже була готовою, він бив по них молотом задля випробування. Коли щось зіпсувалося через те, то не нервував, а радів, що можна зробити краще. Не шкодував часу, щоб поміняти слабі колоди на надійні. Він не жалів ані зусиль, ані часу для того, щоб жоден спад ризи не був надто стрімким, щоб жоден поворот не був надто крутим. Раз за разом він шукав лопатою кринички вздовж риз, щоб під рукою була вода для поливання ризи, щоб вона не викривлялася чи не загорілася від тертя, коли важкі колоди полетять униз одна за другою.

Осінь все ще була теплою і незвично сухою. В неділі і свята рубачі, сяк-так відпочивши, хвалилися тижневою роботою і завзято вигадували на майбутнє, як, оточуючи ліс від гори, вирвати від нього якнайбільше, а потім впоратись, щоб сніг не заскочив дерев високо. Кілька разів вони просили Савіцького, аби він не зволікав, бо риза готова, трошки підклепати, підлатати