На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Фока і Савіцький багато очікували від них. Їх було більше двадцяти, після свят вони невеликими групками повільно підтягувалися до бутину. Як звичайно в період свят звалилися сніги, а в рік бутину після сухої осені, то ще більші, ніж за кілька останніх літ. Вже за Жаб’єм непротоптувані підчас свят доріжки і стежки вкрилися суцільним покровом, прикрашеним тільки крапковими стрічками, крочками ласок або карбованими полохливими скоками зайця. Але сніг постійно закривав навіть ці сліди. На роздоріжжях і перехрестях стежок стояли наметені копиці снігу у висоту мужчини. Бутинарі вирушали з лопатами, деякі — босими саньми. Вгрузали по пояс, провалювалися. Коні також провалювались по живіт.
Лише у лісі на Рабинці, захищені лісом, стежки були м’якими і легкими. Зате відкриту колибу окутав сніг, перетворюючи її гострий верх на масивний купол, який плавним схилом, як розкиданий стіг сіна, спадав до землі. Укритий потік заглухнув. Рубачі з Петрицем прийшли першими, вовчих слідів ніде не було. Не без труднощів вони відкопали завалені снігом двері колиби. Савіцький і Фока приїхали останніми, на санях вони везли важке залізо для кузні, а Савіцький ще й з перевішаними через плечі цимбалами.
Ґазда колиби Петрицьо порався, як завжди. Над ватрою сушилися розвішані рядком постоли, холошні, обмотки і онучі, а навколо ватри сушилися десятки голих ступнів: білих, глинисто-жовтих, червоних і жовтих від фарби, що її пускали холошні, або посинілих від холоду. Різні кольори і різні запахи. Всі довго віталися, ніхто нікого не проминав. А потім, спокійно просушившись і беручись повільно за їжу, робили один одному обов’язкові і вишукані компліменти. Найманці, які були тут до свят, ще не всі дійшли, тож жаб’ївці поки-що було у більшості. На привітання Фоки кєрманич зі Стебнів із Нижньої Ріки, Федір Фиркалюк, котрий прославився тим, що першим використовував пилу, ввічливо лестив:
— Фоко, коли ви галопуєте з гір вздовж ріки до Кутів, то притягуєте до себе всі очі з обох берегів. Ваш батько стягає докупи худобу, а ви людей.
Фока сміявся:
— Добре ви кажете, всі очі і писки сміються: ось їде панок Фока, захотілося йому лісосіки.
Фиркалюк переконував:
— У нас не сміються, хіба б…
Троє братів-керманичів зі Стебнів, Танасій, Михайло та Іван Кочергани голосно заперечували.
— У нас ні, це точно.
Найстарший з Кочерганів, Танасій повільно тягнув:
— Бувають такі й у нас, що насміхаються зі святої церкви і з отця святого, папи римського. Ну і ретельний сміх повертається і того самого сміхованця — довбнею по голові. У нас на нижній Ріці старі люди говорили: сміх є від Бога, а ти, чоловіче, тільки повинен знати, як ним користатися. А молоді…
— У нас з бутину насміхаються тільки старі, — заявив холодно спокійний і самовпевнений молодик Ясьо Томашевський із Жабйого, — чим старіші, тим більше проти.
— Неправда! — обурився найстарший серед жаб’ївців Корчук, званий — Пехкалом. — Не старші виступали проти Фоки під церквою, а ви, молоді.
— Такі, що навчилися від старих, — гладенько відрізав Томашевський.
— А хто казав, що треба в ночі запхати Фоку у мішок і — бух у річку! нехай пливе! Може пригадаєш, га? — запінився Пехкало.
Посипались докори.
— А хто говорив, що це шахрайство брати наймитів без грошей?
— А хто говорив — а хто говорив, — перебивали вони один одного.
Іван Ґуцинюк, немолодий вже, невеликий, але коренастий кєрманич із Жабйого, зацитькував:
— Вихвалялися, це правда, але від дурощів, бо не одному дошкуляло, що цей Фока такий дука. Але правда й те, що жоден не відважився піти на лісосіку тому, що один одного переконали, що заробіток пропаде.
Найстарший з Кочерганів засичав:
— То ж не знали Шумеїв і Фоки? У нас…
— Чому ж не знали, — пояснював із запалом Ґуцинюк, — знали до грошей. А вже інше знайомство від грошей.
Мандат реготав нестримно:
— У Жабйому темно, лише при грошах їм стає ясніше, до того людину не впізнають.
— Це й не дивина між заробітчанського народу, — пояснював Ґуцинюк.
— Не дивно так оцінювати інших, якими є самі, — рубав Мандат.
Ґуцинюк раптово почервонів, але стримався.
— Мій Мандате, — промовляв солодкаво, — хто ж не знає, як пізнавали люди людей на Радулі.
Мандат гнівно шарпнувся перший раз на бутині.
— Що ви мені тут пирскаєте до чорта здохлого тими з Радула, я ваших родичів не зачіпаю.
— А чого ви говорите за всіх жаб’ївців? — гарячкував Ґуцинюк.
Матарга голосно кашлянув і звернувся до Савіцького:
— Прошу вас, паничу, заграйте, а я заспіваю.
Савіцький здивувався:
— А яку пісню?
— Жаб’ївську, у самому Жаб’ю складену, повітову пісню.
Савіцький задзвенів на цимбалах під голос, Матарга голосом, що не був ані створеним для співу, ані добірним виразно відчеканив:
У Бистрецю і в Зеленім у фантє дуфают,
В Ясенові, в Криворівні дараби збивают,
А жаб’ївці в Коломиї гофи замітают.
— Які гофи? — невинно перебив Петрицьо Сьопенюк.
— Які ж би ще? тюремні! — випалив Мандат.
Ґуцинюк опанував себе і змінив вітер:
— Це правда, але тільки через пияцтво, а не через розбійництво. У нас пияки нестримні, але не всі — і не розбійники.
Ґєлета голосно і повільно промовляв, як священик, котрий після проповіді подає розклад свят і постів:
— Старий Танасій Уршега здавна лається, що у вас із бутину тільки пияцтво проклюнулось, а не ґаздівство. Танасій знає, що говорить.
— От бачите, — відповів з полегшенням Ґуцинюк, — Танасій все ж наш, але наймудріший і найретельніший ґазда.
— Звичайно ж, що наймудріший, — продовжував спокійно Ґєлета, — бо кричить у весь голос скрізь, що немає таких поганих людей, як жаб’ївці.
Фока заспокоював їх з усією авторитетністю і з терплячістю берези з Ясенова та ґазди лісосіки:
— Ми всі достатньо добрі, і всі трохи кепські. Якби ж це кожен так свого хвоста хвалив, своє село і своїх найближчих, то цісар був би гірший, бо він далеко, а папа римський — найгірший, бо він ще далі. Головною настановою на бутині є злагода.
Савіцький жваво підтакував. Суперечки затихнули, але й взаємні компліменти урвалися. Цього виявилося достатньо, щоб відновилися старі образи, тож на цьому не завершилось. Глухі чвари буркотіли під землею ледь-ледь приспані.