Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Вот то-то и оно! И одна другой проворней! — знову загиготів Косарєв і пришпорив кобилу.

Шевченко з Бурковим перезирнулися. В Івана спухле лице скрутилося в осміх. Тарас суворо зиркнув на приятеля, щоб той не всміхався.

— Смехулёчки! — гарикнув на них Кампіоні, біжучи за Косарєвим. — А ну взять стаканы — и за мной!

І Бурков заметушився, підбираючи цілі гранчаки. Шевченко підхопив цебро і, різко сахаючись алкогольного сопуху, закашлявся. У цебрі таки була сивуха.

— Він мене вб’є, — вихопилося в Івана.

— То тікай! Там далі ще Росії немає, — сказав Тарас, киваючи на південь.

Шевченко сидів у здоровецьких чорних шароварах на дальніх нарах біля солдата, якого вже третій день карали колодкою, і малював казарму.

Посеред одноповерхових широких нар, поміж мотузок з одягом, що сохнув, вовтузилися, наче комахи, солдати. Усі невдоволені, злі, сконцетровані на поспіхові, вони кидали жужмом свої простирадла, фабрували чорною фаброю[5] із запахом цитрини й цинамону вуса та баки, матюкалися, виганяли курей, що зазвичай сиділи під нарами, а зараз розкудахкалися, збирали порожні штофи, будили трьох повій, що комизилися після короткого сну, і глухо роззиралися довкіл, не бачачи нічого, крім стін, не відчуваючи нічого, окрім примусу й наказу. Їх було примушено вдягатися в зимову форму часів Хівинського походу, і це було нестерпно в мангистауську спеку й особливо обридливо вдосвіта.

Двері казарми відчинилися, і троє солдатів — Пастушок, дядька й Тапашов — поперли паки з шинелями, шароварами, чорними в’язаними шапками-масками на всю голову з прорізами для очей, з червоними сукняними клаптями на носах. Одна така була насунута на дядьків писок.

— Вставай, братва! — кричав дядька, тягнучи уніформу першим крізь довгий прохід між нарами до бочок із сіном та столу із залишками їжі й питва. — Пора вдіваться! До нас єнєрал приєзжають!

Пастушок, проходячи повз огрядного Тапашова, кинув йому найбільшу шапку-маску.

Тапашов важко крекнув:

— Ми в цьому Хиви просвистали!.. А шоб їм чорне було!

— Отставить ропот! — не вгамовувався дядька. — В етой муніції будем весь день пустиньой шмагать, шоб маски к роже пристали! — Він дотягнув свою паку з уніформами до великої бочки, жбурнув на дно, стягнув шапку-маску і розреготавсь, уже похмелений і веселий.

— Да пошёл ты! — кинув молодий і задиристий, як півник, солдат.

— Хавало закрой! — докинув інший, цибатий і сухий, як бадилина.

— Дуракам в масках красивее! — пожартував Нагаєв, унтер-офіцер із казахських вихрестів. Жилавий і сухий, різкими рухами він був схожий на вузлуватий батіг, і його боялися.

Тому дядька не звернув уваги на Нагаєва. Цибатого він теж не зачепив, бо той був другом Нагаєва. Дядька накинувся на наймолодшого.

— Ей! Нєуваженіє к мундіру? — підступив до молодого ближче, хрюкнув йому під носа, як свиня, і пригрозив: — В карцер захотєл?!

Молодик виставив уперед груди, як справжнісінький півень, але дядька пхнув його до нар пузом, аж підплигував:

— Із-за такіх, как ти, я по гривєнніку за каждово буду імєть! — він тішився і біснувався. А довкола нього, чуючи сварку, немов завелися й пробудилися всі.

— Ах ти, морда продажная! — визвірився молодий солдат і дав щиглика дядькові по носі.

Дядька аж присів. А тоді відвів назад руку, щоб ударити й одразу повалився на долівку. Нагаєв викрутив йому руку і пригнув дядьку вниз. Дядька закрутився, як тарган, зажалівся і забекав.

— Е-е-е! Тіхо-тіхо! Ти же унтер! — визвірився на Нагаєва, і той попустив.

Дядька вирвався і побіг проходом поміж нарами до виходу, закриваючи голову руками, на яку з усіх кінців казарми полетіли чоботи, валянки, качани з ріпи й олов’яні полумиски.

— Осторожнєй, падліци! Ви ж перві начали!

Ні з того ні з сього солдати загиготіли, розсмішені вигуками дядьки.

А коли той, тікаючи з казарми, перечепився об брудну ногу колодника, казарма вибухла реготом.

За хвилю регіт ущух і всі знову зосереджено засопли, розбираючись у строях двадцятирічної давнини. Пастушок схопив маску за червоний клапоть, що прикривав отвір для носа, й покрутив нею, дивуючись:

— Парні, а для чого ця байда?

— Це маскіровочне напинало, — відповів Тапашов. Він був найстаршим серед солдатів і через те здавався схожим на солончак. Очі вицвілі, немов їх вигризла сіль, щоки, як потрісканий глинистий ґрунт. Розглядаючи червоний клапоть, він прохрипів: — А ця байда для сугріву носа, коли тріскун… Тільки ж ми її були зривали, бо вона червона і в неї хивінці добре з луків поціляли… А тут якесь кодло взяло і назад їх попришивало.

— Сволочь назад и пришила, — сказав Нагаєв.

— Хлопці! Це не байда! Це театральні костюми! — схопився Шевченко, вискочив із широченних шароварів, у які заліз був у білих солдатських штанах, і кинув їх Пастушку. — Невже забули, як ми той рік водевіль