Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

І тут Шевченко не втримався і його охопила хвиля ненависті. І щоб приховати її, він вдався до останнього свого засобу — подивився крізь Кампіоні, крізь його біло-багряну фізію. Крізь його всіяні капілярами водянисті очі. Крізь глухий наголовок його картуза, чорно-жовті еліпси його кокарди… крізь його шишкувату потилицю… Крізь його каламутний мозок… І там за ним, у нескінченності пустелі, побачив мряку… Велетенські сірі смуги роси, що спадала з неба. За нею вдалині маячіли горби завмерлих від утоми верблюдів, що спали біля Хівинського шляху. За ними купчилися кибитки купців-киргизів, які вже розпалювали костровища. І Тарас умить перенісся туди, в інший простір буття, випав із затиснутого над морем плацу.

А-аат! — різкий удар дядьки під ребра розбудив його. Маслак у дядьки добренний, вузлуватий і важкий, як гиря, і він таки вибив із Шевченка химеру посмішки, подібну на стогін.

Дядька б ще лупонув із задоволенням, та поспішав виконати наказ — схопив Кампіоні за носака й потягнув, крекчучи:

— Ану загинай! Згадай, як ціпи в’язав.

— Сильнее! Не щадите, подлецы! — біснувався, кривлячись від болю, поручник. — Я Мешкову на носок проиграл тыщу и папину лошадь в придачу!.. Лошадёнку крайне жалко!

Шевченко наче його не почув і за чобіт поручника не взявся.

Кампіоні страдницьки охнув, ледве втримуючи рівновагу на лівій нозі. Витягнув з-під обшлага кітеля пістолет із коротким дулом, який офіцери називали «пуфером», і наставив на Тараса.

— Тяни!..

Шевченко не витримав і відвернув від поручника обличчя.

— Тягни, дурню! Уб’ють же ж! — зіпнув дядька, вигинаючи носок Кампіоні до землі.

Кампіоні засичав:

— У тебя ещё секунда!!!

Шевченко заперечливо хитнув головою, заплющив очі.

Пролунав постріл… і Тарас укляк, наче вріс у землю. Повіки затремтіли, і він побачив, як до плацу з клубів туману скаче вершник із довгим кавалерійським пістолетом у руці, яким щойно вистрілив угору. То був капітан Єгор Михайлович Косарєв. У червоній бурці, з широкими виступами на плечах, його погруддя на сірій кониці мало вигляд монументальний. Шкапина під шпорами двічі звелася дибки і заходи´ла на задніх, як у цирку. А сам капітан з непроникно-бундючним виразом, обрамленим пихатими бакенбардами, байдужно позіхнув, розчепірюючи на плац, море і форт удалині велику пащеку.

— Отставить, поручик! — наказав Косарєв.

«Що лишень не зродиться в царській армії!» — майнуло Шевченкові. Він не любив Косарєва, але його інколи потішала театральність і надмірна поза капітана. Поряд Бурков, по-братськи ризикуючи собою, підтримував його за плече. А переляканий дядька давав драла п’ятами краєчком морської хвилі.

Кампіоні опустив і пуфер, і задерту ногу і якось боком, як ображений хлопчисько, почухрав жалітися до капітана.

— Господин капитан! Так я ведь Мешкову проиграл папину ло…

Лиш підійшовши, поручник усвідомив, що Косарєв сидить верхи на його кобилі.

— …Лошадь?.. — загримів Косарєв розробленим на муштруваннях командним голосом. — Твоя клячонка теперь уж моя! И на носок ты аккурат со мной теперь играть должон!

І капітан так голосно зареготав, що пересилив коняче іржання.

Кампіоні схопив коняку за вузду і спитав розчавлено:

— Как это?

— Ха-ха! — зареготався ще дужче капітан, а кобила під ним забила копитами, обсипаючи свого колишнього господаря колотями з жорстви і піску. — А?! Как я тебя угрел, Кампиони, да-сь?!.. По самое не хочу!

— За что? — ще тихіше пролопотів поручник.

— За жадность твою!.. Мешков напился и под утро рухнул со стаканом на пару. Так что твоя Галюцина отныне моя!

— Как ваша? У неё ж под вашим благородием морду свело!

Косарєв торжествував і ще більше набрався пихи, і ще вище звівся у стременах.

— И сколько теперь мне стакан на носке нужно продержать, чтоб всё назад вернуть?

— Минуту и двадцать секунд! — тріумфуючи, зареготав, як грім, капітан. — И тебе не сдюжить! Ибо ты у нас неуравновешенный!

Кампіоні нервово заялозив долонями по кобилячій морді й ображено скрикнув:

— А тыща моя тоже ваша?

Цього разу настала черга розтривожитися Косарєву.

— Какая тыща? Ты что, ещё и тысячу Мешкову проиграл?

— Да!

— Вот Мешков прохвост! Он ещё и тыщу у тебя выиграл!.. Ну ничё, до фрунта ещё час! Я ещё подлеца проучу! — І капітан пришпорив Галюцину. Та плигнула з місця, мало не скидаючи Косарєва на землю, і рвонула до форту.

— Возьмите меня с собой! — кинувся за ним навздогін поручник.

— Кампиони!

— Да!

— У тебя сколько ног?

— Две.