Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

засланця.

— Пиит, значит?! — возрадувався поручник, шарпнувся до Тараса, розмахнувся тренованою ногою, однак в останню мить затримав чобіт біля щоки.

Шевченко навіть повіки не прикрив.

— Чё не дёрнулся, рифмач?!

Від Кампіоні відгонило ацетоном і забивало памороки. А на Кампіоні вже скалилася інша, мало кому відома личина Шевченка. Цю маску хитрого простака він позичив собі з водевіля «Шельменко-денщик». І за нею ховав свій розум. Поручник інтуїтивно вчував, що справжній Тарас таки глузує з нього. Проте на чистім виду лищала сама покора. І Кампіоні навмисне дихав перегаром у Шевченкове лице й чекав, коли ж той не витримає та скривиться. Тарас вивчив ці прийомчики офіцерства, ще як сидів у казематі в Оренбурзі вісім років тому, і давно навчився вдавати вірнопіддане «поїдання очима». При цьому завжди повторював про себе якусь веселу дитячу пісеньку, зазвичай «Женчичка-бренчичка» чи «Ой, летіло помело через наше село». Остання стосувалася Купайла й Морени і контрастом із дійсністю відволікала від божевільного поручника. Шевченко любив цю пісеньку, бо вона нагадувала йому про батьківщину — село Моренці й маленьку річечку, над якою височіла їхня хата. Той потічок із правіків називали «Моренкою» на честь Морени — прадавньої богині весни і дружини Купайла. І тепер вона неабияк порятовувала:

Ой, летіло полело через наше село. Стовпом дим. Воно ж тому Купайлу голівоньку утяло. Стовпом дим. А Морена з радощами носить воду пригорщами. Стовпом дим. Що загасить, то займеться, то Морена засміється. Стовпом дим…

— Умный! О другом думаешь! Я же всё вижу, петиметр малоросский!.. Но тебя по морде бить мало! — пробурмотів і затнувся Кампіоні, так наче зловив ротом муху. Потім подумав і сказав: — Ты чего не в казарме?

— Сторожил комендантский сад, вашебродие! Разрешите поспешить на построение?! — карбуючи слова, відповів Шевченко. Краєм ока він помітив, як до плацу надбіг захеканий з буряковою пикою дядька.

— Сегодня ж воскресенье! — здивувався Кампіоні.

— Так точно! — відчеканив Шевченко. — Но господин капитан Косарев приказали! Вон у дядьки извольте спросить!..

Кампіоні зиркнув на дядьку, потім на плац і свого змордованого денщика, потім знову на Шевченка і зненацька ще навісніше розсміявся.

— Да ты впору, братец! Мой денщик секунд на часах не понимает! Вишь, рожа от стыда у сучёнка-то покраснела!

Поручник, неначе граючись, підбіг до Івана, згріб за душу й кілька разів зацідив із задоволенням по розбитому обличчю. Той не опирався, тільки ледь чутно повторював: «Слушаюсь, вашство… Слушаюсь, вашство…»

Дядька з цікавістю спостерігав, тримаючись на відстані від утоптаного плацу. Йому подобалася смерть. Він від неї отримував найбільше збудження. Ніщо так не заводило, як хрип, жах в очах і останній подих. Кампіоні теж смерть подобалась, але він любив і погратися. Упокорення долі, яке ледве й міг укласти в два слова Бурков, бісили поручника, бо він уже не відчував у ньому страху. Через те бездушно молотив денщика руками й ногами, поки той не перестав повторювати ті свої два слова і не затих.

Кампіоні лютував над його тілом ще хвилину. Нарешті второпав, що Бурков мовчить, і сказав невідомо кому:

— Вот не люблю, когда в теле нет отпора. Бить не по чем.

І тут він наставився на Шевченка, наче вперше побачив, і заговорив, ніби згадав, хто перед ним стоїть:

— А-а! Это ты, пошлость грамотная. А ну подь сюды!

Не чекаючи, поки Шевченко до нього підійде, Кампіоні знову підбіг першим і потягнув, хапаючи за петельки, на середину майдану. Тарас інстинктивно скинув із плечей руку поручника, мимоволі стискаючи йому пальці. Це ошелешило, а потім запалило неабияк Кампіоні. Він закрутився і закричав до дядьки:

— Помоги, сволочь!

Дядька відразу підскочив, схопив Шевченка й поволік за наказом Кампіоні до цебра, склянок і змордованого денщика.

— Ты ответишь мне, хата мазанная!.. Руку мне хотел оторвать! — лементував поручник, картинно розминаючи пальці.

«Скільки цікавих слів у цьому піддавалі?» — дивувався Тарас і шкодував, що не може все записати до свого щоденника. Ану ж, якийсь негідник візьме, прочитає і донесе.

Поки Шевченко милувався словниковим запасом опияки в мундирі, той уже шарпнувся до нього, щоб уперіщити. Але й удруге не вдарив, а лиш ногою розмахнувся і поклав її Тарасові на плече. Брудна слина піною злиплася в кутках синього рота. Йому дуже кортіло катувати, але він зволікав із цим моментом і через це ще дужче збуджувася й насолоджувався.

— Но я… я милостив! Подсобишь мне — всё забуду. Вот мой носок! Бери и оттягивай! Чтоб носок в линию с ногой был, сучёнок! Мне на