Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

віддалити східний хрест від воріт ісламу, започаткувавши епоху довгого миру. Такий план був не позбавлений здорового глузду, проте ніхто не міг прийти до тями, коли султан пояснив, як думає його здійснити. Він відправить свого славетного воєначальника з солдатами, набраними серед різного наброду в прикордонних провінціях імперії, серед аґів та беґів, які пустилися берега й збідніли, а тепер потребують самоствердження, серед свіжих потурнаків і тих, кого помилувано після смертного вироку, серед дурнів, гордих тим, що в їхній родині військова наука передається з покоління в покоління, і серед боснійського люду — він завжди достатньо впертий і дурноверхий, щоб у вогонь лізти, підкладати голови під колеса, коли вози застрягають в багнюці, і щось доводити цілому світові, навіть коли ніхто на нього не дивиться.

Упродовж шести місяців збиралося таке військо, а Селім-паша без жодного слова докору і без прощання став на чолі орди й пішов завойовувати землю руську. Вже тоді знав, що не дійде ні до Києва, ні до Москви, навіть Карпат не побачить, бо не це було справжньою метою першої війни молодого султана. Селіма-пашу було засуджено на поразку, розгром та ганьбу в глухій похмурій землі руській, щоб назавжди з народних та придворних історій зникла його воєнна легенда. Десять тисяч людей, які заплатять життями за втілення цього задуму, аж ніяк не завелика ціна. Молодий султан мав намір прибрати все сміття, що накопичилося по закутках імперії за панування його батька.

Чи знали щось про це руси, чи, може, через шпигуна у Стамбулі до них дійшла чутка про оманливі загарбницькі наміри — про те нічого не відомо напевно, але можна припускати, що саме так усе й було. Інакше чому б нам дозволили стоптати пів-України, ріжучи й палячи все нездатне до спротиву, що траплялося нам на шляху, а тоді зустріли посеред болотистих плавнів край ріки, широкої, як море, і за якихось чотири дні перетворили могутню турецьку орду на зневірене стадо, яке навіть не знає, в який бік утікати?

Місце, де поліг славетний Селім-паша, залишилося невідомим. Але ім’я його перестало бути славетним ще до того, як жменька вижилих і з розуму спалих боснійців повернулася додому. Коли найрідніша рідня їх нарешті впізнала, Селіма-паші вже ніхто не пам’ятав, ні в Стамбулі, ні за його межами. Молодий султан справдив свій намір: запам’ятався не завойованими землями і не вдалим правлінням, а тим, що за його часів у Стамбулі слухали віденську музику. Ім’я його згадуватиметься і в найтаємнішій з усіх палацових легенд, у тій, що передавалася поглядами, бо записана була в оці, яке бачило все.

За тією легендою, при дворі колись жив хлопчик на ім’я Шуяб. Його привезли з одного нубійського племені, знаменитого своїм високим зростом, вузькими стегнами і співучістю. У спекотні літні ночі Шуяб великим китайським віялом охолоджував повітря в султановому узголів’ї, а вдень прислуговував гостям, посланцям із християнського світу, шпигунам різної масті й гінцям, що переказували султанові звістки, яких не можна було записувати. Якщо когось треба було отруїти — а треба було багатьох, які забагато знали і яких ні султан, ні той, хто до султана їх присилав, не хотіли бачити серед живих, — тоді Шуяб підносив їм отруєну страву. Він мав такі ясні очі й таку ніжну усмішку, що навіть найобережніша жертва нічого не запідозрила б. Невідомо достеменно, скількох він отак отруїв, невідомо також, скільки було серед них таких, що дивились на нього із захопленням і радо прийняли б отруту з Шуябових рук. Далі легенда стверджує, що султан збирався відпустити його з палацу, коли той дійде п’ятнадцяти літ, і влаштувати на високу посаду. Хлопець переріс свої обов’язки, пора було замінити його іншим, знову з племені з вузькими стегнами, щоб ніколи не зачепився боком за людей, яким прислуговує. Почувши про султанові наміри, Шуяб упав йому до ніг, плакав і благав, щоб світлий господар краще зарубав його власною рукою, але тільки не проганяв од себе. Любов’ю це зветься чи якось інакше, нам невідомо, як невідомо й те, чи дав султан Шуябові привід так осліпнути серцем; але легенда стверджує, ніби султан сказав хлопцеві, що є тільки одна посада в палаці, яка йому з ласки правителя може бути надана. Якщо погодиться на неї — бачитиме султана майже щодня до кінця життя. А якщо не пристане, що для нього, безумовно, буде краще й розумніше, — не побачить більше ніколи. Він може стати рабом, охоронцем гарему і прислужником, але в такому випадку його спершу муситимуть каструвати. Султан був ошелешений тим, що обрав Шуяб, але звелів найкращим стамбульським лікарям якомога безболісніше позбавити закоханого юнака його чоловічої сили. Так Шуяб назавжди залишився поруч із тим, кого настільки любив.

Легенда, мабуть, неправдива, але й такою вона найкраще окреслює постать людини, здатної розпочати оманливу війну, пожертвувати в ній життями десяти тисяч боснійців і подібних до них, аби тільки знищити Селіма-пашу. Серед тих тисяч був і я, але й Абдулрахман Шишко, який в нашій історії досі посеред ночі, сповненої місячного сяйва, намагається зібрати докупи рештки відваги, щоб перебігти з одного дубового гайка до іншого. У мить, коли він майже зважився і ледве не скочив та не побіг, у мить, коли невимовний страх дедалі наростав, а серце гупало, мов копита арабських скакунів, щось зашаруділо в ліщиновому кущі. Одразу ж після цього пролунало довге «Шшшшшшшшшш», якого ніхто, крім людини, у цьому світі не здатний видати. «Борони мене Аллаг!» — вигукнув Шишко й вихопив шаблю. Якщо відповість, то це наш, а якщо не відповість — то привид. Відповіді не було, і тоді Шишко стрибнув на кущ і з воланнями замахав шаблею. Рубав довго, не дивлячись перед собою, міцно заплющувався й сподівався, що все це зникне, а наступної миті він прокинеться вдома, рубав — і нічого, крім себе, не бачив і не відчував.

Коли ж нарешті він заспокоївся і розплющив очі — побачив закривавлену шаблю, кров була в нього на сорочці, відчув її і на язику, коли облизав губи. Щоб не дивитися, кого вбив, Адбулрахман Шишко побіг на галявину. За п’ять хвилин по тому він уже сховався в наступному гайку і продовжив бігти далі, тікаючи від чогось, що здавалось йому страшнішим від найгіршого страху. Те щось було не страхом, а думкою, що він убив, а кого — не знає. Мав би він достатньо розуму — напевне зазирнув би у кущ, але тепер, коли йому в голові шугали припущення, кого