Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Ми не знали, що з ним таке, ми палили і вбивали, плавили свинець у казанах для їжі й труїли душі, поки він стояв збоку й мовчав. Не казав нам, чи добре, чи зле чинимо. Згодом я думав, що він мусив нам сказати бодай щось, — мабуть, і Абдулрахману Шишку це спадало на думку, поки він чманів у тому своєму гайку, — пашу ж зненавидять, як пса, усі, хто переживе Україну, але що більше років минатиме, і що ближчим ставатиме день, коли солдати з волі Божої підуть з цього світу, — почнуть миритися з тінню Селіма-паші. Те, що він міг нам сказати, наші вуха однаково не почули б, а наші крихітні мізки нізащо не допетрали б: чому дуже нерозумним є розорювати землю руську швидше, ніж це властиво війні з її природи.
Ось що сказав би нам Селім-паша, якби ми спроможні були йому повірити: старий солдат, нащадок багатого й шанованого ізмірського роду, він не раз критикував тих, що в Стамбулі вигрівали зади на диванах і радили старому султану, в який бік йому краще повертати своє військо. А було це в ті часи, коли ще можна було рушити в якийсь бік, бо імперія трималась на піку сили, хоч і передчувався час занепаду, — тож і годилося відкраяти собі чужих земель, поки ще змога. Селім-паша був надміру гордовитий, кидався на людей, якщо ті посміхались йому й затягувалися димом, трощив кальяни, топтав подушки, хапав за бороди вельможних сановників, лаяв їх в очі, а султанове ім’я вимовляв так, ніби йшлося про останнього ефіопського раба-євнуха, без пошани в голосі й у словах.
Чутки про високу Селімову славу й відвагу, про неперевершену військову майстерність і знання природних та людських сил, за допомогою яких він перемагає у війні, доходили до старого султана майже одночасно зі свідченнями про Селімову непокору та зухвалість, а також про нечуваний брак поваги до начальства і до символів імперії. Очікувалося, що Селіма-пашу відправлять у заслання, принаймні на два-три роки, поки голова йому не охолоне. Але султан цього не зробив. Чи тому, що не хотів зректися воїна в повній силі, найкращого з усіх, що мав, чи тому, що переживав якусь дивну насолоду від Селімової поведінки й постійного приниження тих, хто завжди догоджає султанам найбільше, — того ми ніколи не дізнаємося. Але після того, як одного разу той насмілився самому правителю в очі перечити, і після того, як султан мусив покликати вартових, щоб вивели зухвальця з його покоїв, усі були певні, що Селімові дні вже злічено і що страта — питання кількох днів. І знову нічого! Замість убити його, султан доручив паші вести армію на війну, що її, на його думку, неможливо було виграти. З великими втратами, як людей, так і коней, так і для імперської скарбниці, Селім прийшов переможцем з війни, в яку не вірив. Його зустріли в Стамбулі з найвищими почестями й захопленням, і всі думали, що мудрий султан у такий спосіб купив спокій для його душі. Ніщо так не підкуповує і найтвердішу людину, як велика й небувала слава, та, яку пам’ятають до кінця світу і про яку книжки пишуть. Але Селіма-паші це не стосувалося. Він лишився таким же, яким був досі. Загадковий чоловік у володіннях холоднокровного й жорстокого султана, що жартома рубав голови, щойно запідозрить, що ноги носять власників тих голів так, що коліна їм не тремтять.
Коли ж нарешті старий султан випустив дух, а престол успадкував його безрозсудний син, Селіму-паші вже перевалило за сімдесят. Роки анітрохи не потьмарили його розум і не відібрали сили. Могутній, як бик, він крокував Стамбулом, і супроводжували його легенди, буцім зламався би спис, якби хтось потайки намагався його прохромити, і про те, що жúли на його шиї, кожна грубша за стовбур молодої тополі, зупиняли й найгострішу шаблю, якою його пробували зарубати. Єдиним, хто міг би зазіхнути на життя Селіма-паші, був він сам — у випадку, якби молодий султан прислав йому катул-фірман[7]. Тільки він сам був достатньо сильний, аби затягнути шовкову хустину на шиї так, щоб самому собі перекрити дихання.
То чи зробить молодий султан саме так, чи відправить Селіму-паші катул-фірман раніше, ніж той уперше наважиться йому в очі перечити? Він для цього недостатньо розумний, говорилося в місті. Не знає дурень, хто його голову на плечах носить, шепотілися люди, пригадуючи славетні часи і вже шкодуючи за похмурим сатрапом, якому ніхто й в очі поглянути не смів. Власне, молодий султан безперестанку сміявся, радників поплескував по плечі, наче це були його приятелі за гральним столом. Прогулювався в подвір’ї в товаристві самих лиш красунь, розбестив гарем, або ж перетворив на гарем цілу Високу Порту, а говорили ще, буцім він і чоловіків не цурається. Вони прислуговували йому напівголі, переважно суданські мурини, чиї тіла були обмащені мигдалевою олією, і кожен м’яз у них, прости Господи, випинався так, ніби перса в гаремних красунь, і потьмарював розум кожному, хто до такого не звик. Хто зна, де молодий султан усього цього нахапався, з якої казки народився. Батько відправляв його всюди: і в Дамаск, і в Єрусалим — учитися, і до Відня й Рима — на перемовини, — і хтозна, яких він там звичаїв понабирався.
Крім того, що в перші місяці владарювання він виявив виняткову витривалість у гульні й розпусному житті, аж настільки, що ціла зграя танцівниць живота, спеціально привезених з Бейрута, танцювала для нього безперестанку три ночі й чотири дні, і що з Відня він виписав собі оркестр, який грав дивну нову музику, від якої всі, окрім нього, позасинали й бачили безбожні сни, молодий султан спланував і кілька воєнних походів, серед яких найбільшим, але й найбожевільнішим був оцей, на руську землю. Треба було захопити Київ, дійти до Москви, стати на вершинах Кавказу і таким чином назавжди
