Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Тому-то тієї ж ночі побачив уві сні Зумру серед своїх квітів. Ясно бачив її. Вона була саме така вродлива, як говорили, танцювала поміж руж із глечиком на голові, поки глечик не перетворився на… Ні, краще про це не казатиму, бо як скаже людина щось про свої сни, бодай і самій собі, — одразу дурнем себе виставить. Світ у снах не такий, як насправді, але з цим було б легко впоратися. Біда в тому, що у снах Мустафа більше не Ґурбет. Другого ранку я вже знав, коли Зумра спуститься у мій сад. Бачив, як вона біля дзеркала зав’язує хустку. Бачив, як взувається, як іде до материної кімнати й каже, що швидко повернеться. Бачив її, кажу, хоч нічого насправді не бачив. І краще було б, якби так і лишалося. Сидів на лаві, підібгавши під себе ноги, поклав Книгу на коліна, облаштував усе так, щоб якнайшвидше підвестися. Коли сиджу отак з Книгою, зазвичай кличу матір принести води, як замучить спрага. Та коли, водячи пальцем з правого боку ліворуч по сторінці за словами Його, побачив Зумру, що спускалася в сад, я захряснув Книгу грубо, ніби то були ковальські міхи, скочив із лави й підбіг до вікна.
Якщо око — це море, то я дозволив витекти лише одній краплі. Але й тієї краплі було забагато. Зумра рухалася поміж троянд, їхні голівки схилялися до неї, але жодної вона боком не зачепила. Як вітер ворушив квіти, так і вона ухилялася від них. Ані повільніше, ані швидше. Аби лише не поранити пелюсток. Чи то через їхню красу, чи щоб я не заборонив ходити до моєї криниці, того я ніколи не дізнаюся. А волів би, щоб це було таки через те друге. Меншим був би мій теперішній страх.
Звати мене Мустафа. Я з тих, на кого краще не дивитись. Якщо хочу покликати сам себе, промовляю: «Ґурбет». Під цим ім’ям знають мене ті, хто ніколи мене й не бачив. Це ім’я було моєю гордістю. Не беґівською, і не Богом даною, і не з чужого страху витвореною. Я був Ґурбет, і було мені легко з цим. Аж до того дня, як краєчком ока визирнув я у сад, коли до криниці спускалася Зумра. Після того виплакав я за нею обидва свої моря, а Ґурбет — це більше не моє ім’я, це ім’я мого горя. А ми з горем, правду кажучи, поєдналися.
Я й зараз дивлюсь, як вона спускається до джерела, і прошу милосердного Бога — хай вона озирнеться і погляне на мене. Не журюся тим, що вона побачить, бо ж не може не помітити того, як на неї дивлюся, а не тільки мене такого, яким інші люди бачать. Благаю Бога, щоб озирнулась і тим учинила гріх. А молитися про чужий гріх — без сумніву, гірше за всі гріхи. Гірше й за те, коли батько зрікається власної дитини. Знаю це, але не можу інакше.
Стою край вікна і шепочу: Зумро моя! Вона проходить поміж троянд, і я точно знаю, що не озирнеться. Навіть якщо голосно покличу її, навіть якщо заспіваю, вона спуститься до джерела, а на мене не гляне. Звати мене Мустафа. Я Ґурбет у тому місці, де народився. Я саджав ружі, а коли містом розліталися їхні пелюстки, матері плели своїм дітям светри на зиму. Так би й запам’ятав мене люд, якби я не запишався й не забажав поглянути, чи подобаються Зумрі мої ружі. Тепер благаю Бога скасувати німу обітницю між мною та її покійним батьком. І знаю, що не скасує Він і що я стоятиму отак, доки пересохне джерело в моєму садку і все доки в домі Менсура Абази будуть спраглі.
Йилдуз
Араби, кажуть, придумали астрономію, але як же сталося, що не описали такого важливого астрономічного явища, через яке Місяць завжди утричі більший, якщо аскéр[4] боїться? Це питання безліч разів ставив собі Абдулрахман Шишко, поки сам-один посеред ночі й української пустки скнів у дубовому гайку, — якщо можна назвати гаєм сім дерев, а між ними ліщиновий кущ, — і шукав у собі сили, щоб перебігти якихось п’ятдесят метрів до ще одного такого ж, тільки трохи густішого, дубового гайка. Ноги витримали б, у них ще залишалися сили, хоч він уже третій день нічого не їв, та здавалося, що серце йому розірветься в грудях, якщо він вийде на відкриту галявину. Руси могли навалитися з будь-якого боку, шалені й люті, спраглі помсти за те, що наші чинили, відколи чотири місяці тому переступили кордон їхньої імперії. Не дай Боже знати всякий злочин, на який у нас здійнялася рука, але те, що ми спалили більше сотні сіл і розорили чотири міста, що заливали розплавлений свинець у горла людей, яких знаходили у землянках, що відрізали жінкам груди й пускали так бігти, поки не стечуть кров’ю, і що при тому трималися за животи від сміху, і що підпалювали монахам бороди й примушували їх пити власну сечу, і що все це робили найперше зі страху, а потім ще й таке чинили, про що нікому не можна сказати, навіть собі зізнатися, — того Абдулрахман Шишко перед самим собою зректися не міг, хоча власною рукою нікого не вбив і нічийого будинку не підпалив. Не тому, що був кращий за решту, а тому, що знав: військове щастя колись відвернеться, а землі руській нема кінця-краю.
Після першого ж бою, в якому ми менш ніж за півгодини порубали п’яний козачий загін і крізь сміх говорили, що перегарне дихання вмирущих зіпсувало нам абдест[5], ми чотири місяці не зустрічали ворожих військ. Селіму-паші це не подобалося, тож він сповільнював просування, ми ночували на одному місці по три ночі, а він знай повторював, що це недобре і що гіршим за вдвічі краще озброєного і значно численнішого ворога може бути тільки те, що ворога ніде немає. Якщо нема людей, які з тобою воюють, тоді проти тебе воюватимуть дерева, а коли й дерев не стає, тоді кожен житній колосок стає ворожим солдатом. А жита в Україні вже точно не бракує.
В якийсь момент ми почали сміятися за спиною в постарілого Селіма-паші. Найвизначніший герой в історії імперії, що доходив зі
