Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

LIV

Минула північ. Місяць світив ясніше. Король спав смачно, забувши про рану і про битву. Жаль було переривати сон. Так треба. Левенгавпт нахилився над носилку:

— Ваша королівська милосте, день недалеко. Вітаю вас з тим днем і прошу ласки Всевишнього для вас і для нашого діла.

Король стрепенувся. Глянув, мов з другого світу вернув.

— Бог з нами! — промовив і рукою дав Реншільдові знак: — Починайте з Богом!

Реншільд встав, віддав королеві поклін і скорим кроком відійшов. За хвилину чути було, як різким голосом прикази давав.

Шведське військо підносилося з місць.

Тихо, справно, слухняно ступали піхотні баталіони, як з-під землі виростали лави і творилися колюмни.

За піхотою кавалерія. Здавалося, що кождий кінь своє місце знає, що кінь і їздець — то одно, а всі вони свідомі великого завдання, котре на них чекає.

Знаменита шведська кінниця, якій рівної не було, гуртувалася в шість колюмн.

Король насилу підносив голову, спирався на ліктях, витягав шию і дивився на свої улюблені полки. В очах його горів огонь боєвого палу, а на устах малювався біль, не так від рани, як більше від жалю, що не може стати до любого діла.

"Шведи!" — промовив до себе, і в тім однім слові почувалася уся велич любові — Швеції, слави, війни, весь безмір невичерпаної енергії і незаспокоєного бажання геройських діл.

Рана пекла його, як огонь, а нога була тяжка, як олово, але скільки разів глянув на своїх людей, на душі робилося йому легко... Де знайдеться другий народ, щоб дав свому вождеві так багато героїв! Де є друга армія, щоб так виступала до бою? Наччо як до причастія ідуть. Але як!..

Левенгавпт оббігав піхотні полки і промовляв до них. Називав їх дітьми. Його лагідний, низький, м'який голос зустрічався з приказами Реншільда, різкими й гострими, як шпада.

— Добрий полководець, але чоловік прикрий, — прийшло королеві на гадку. А Піпер ніби тую гадку відгадав.

— Боюсь, — звернувся до короля, — що з ексцеленцією Реншільдом не всі наші генерали поладнають. Перший Гілленкрок...

— Гілленкрок дуже змінився. Він останніми часами і до мене виявляв якусь нехіть. Але в бою шведи забувають про свої порахунки, — промовив король.

— Повинні забути, — політичне відповів Піпер і добув годинник. Глянув — четверта година.

Поранним холодком віяло від Ворскли. Синява імла рум'яніла, золоте проміння проколювало її незчислимими списами.

Сходило сонце.

Піпер встав і перехрестився. Король казав підняти з землі свою носилку. Чотирьох високих трабантів двигнуло її на рамена.

Король прібував оком обхопити бій-поле.

— Піднесіть мене вище! — сказав, і трабанти понесли його на горбок, звідки видно було далеко, ген, аж до московського табору...

Побачив зади коней своєї кавалерії і плечі їздців, одні за другими, як хвилі на морі, а перед ними вали піхоти, як скиби на зоранім полі, не впродовж, а поперек лану. А там, дальше, простягалося на дві версти широке поле — не поле і не степ, а пустиня бездиханна. Останню квітку спалило гаряче сонце, останню травку вискубали голодні коні. Пустиню тую сходяче сонце обливало багрою, ніби паленіла вона від сорому, що така бідна.

"Ту ся копіям проламати, ту ся шаблям потручати..." Це будуче бій-поле.

Перед ним, як острови на морі, торчать царські редути. Десять гострих клевів вищирила велетенська звірюка.

За редутами їздці, їздці, їздці.

Їх все ще уставляють у стрій. Колишуться, хвилюють, шумлять. Чути іржання коней, незвичних до бою, і сердиті крики підстаршин. Нелегка річ вишколити кавалерію!

За валами московської кінноти укріплений табор.

Щось вихопилося з нього. Ніби птах вилетів з гнізда і летить на поле. Росте, росте, росте... Зелений каптан, тригранний капелюх, через груди лента.

Причвалав перед фронт, капелюхом військо вітає. Волосся розпустилося, як грива. Цар... Великий, сердитий, страшний... Кінь прикритий багато вишиваним чапраком. Дві пістолі по обох боках шиї.

"За цього коня цар у Римі 100 голландських дукатів заплатив, — майнуло королеві через голову. — Жаль такого гарного коня..."

— Гур-ра, гур-ра, гур-ра! — як грім, у хмарах згуготіло.

Цар об'їхав свою кінницю і другим боком вернув в укріплений табор.

Готово...

Як же той час ліниво йде. Думки куди скорше біжать, скачуть, літають по тому полі, де за годину-дві рішиться доля Європи, на довгі-довгі літа...

Московське військо зеленіє, як поле, шведська армія синіє, як небо, лиш на лівому крилі ніби маки цвітуть. Там запорожці стоять. В червоних жупанах, шапки з різними верхами, який курінь, така й шапка. Знають, що їх жде, — або побіда, або смерть, бо в руки цареві не попадайсь. Краще кулю собі в серце пусти.

На правому крилі шведської кавалерії Понятовскі зі своїми поляками. Небагато їх, але на гарних конях, стрійні, як на пир нарядились. Коні на місці не встоять. Танцюють.

Нараз з самого краю лівого крила, там, де запорожці стояли, ніби вітер з жита мак червоний вирвав і поніс.

Їздець в кармазиновім жупані підскочив під одну з царських редут і випалив з пістолі.

У відповідь заторохтіли кріси й заревли гармати. Гаркнули московські бубни і заграли шведські полкові оркестри.

Почалося...

Синя хвиля перекотилася крізь сіру пустиню і вдарила об десять зубчастих скель, об клеви велетенської звірюки. Шведська піхота йшла на царські редути.

З пащі велетенської звірюки полились струї крові. Звір ревів, кидав собою, вився з болю. Вересками, стонами, зойками сповнився весь простір, аж поза Ворсклу, поза будищанські ліси. Затьмарилося небо, закурився світ, висушена сонцем земля жадібно жльопала червоне вино і обжиралася трупом.

Хотіла впитися до безтями й лежати безпам'ятне, не знаючи, що діється кругом...

Пощо ви тут злетілися з усіх сторін світу на кривавий бешкет? Хто вас кликав, хто дав вам право якраз тут зводити свої порахунки?

Йдіть собі геть!

"Як вони йдуть!" — любувався король.

Уста порозпадались від жари й наливалися кров'ю.

"Як вони йдуть!"

Трясло