Кімната - Емма Донохью
— А навіщо мені затуляти вікно?
— Кажучи ти, я маю на увазі всіх.
А чому це я раптом обернувся на всіх?
— Жалюзі не дають людям заглядати у вікно або визирати з нього, — каже Ма.
Проте я дивлюся у вікно — воно схоже на телевізор. Я бачу в ньому траву, дерева, частину білого будинку і три машини — синю, буру і сріблясту в смужки.
— Там, на траві...
— Що?
— Це стерв’ятник?
— Та ні, це звичайна ворона, гадаю.
— Он ще...
— А оце-е-е... Як його там?.. Голуб! От підступний склероз! Гаразд, ходімо вмиватися.
— Але ж спершу треба поснідати, — заперечую я.
— Поснідаємо згодом.
Я хитаю головою:
— Спершу завжди треба снідати і лише тоді вмиватися.
— Не завжди, Джеку.
— Але...
— Ми вже не мусимо робити все так, як раніше, — каже Ма. — Ми можемо робити так, як нам заманеться.
— А мені подобається спочатку снідати, а потім уже вмиватися.
Та Ма вже завернула за ріг, і я її не бачу. Я біжу за нею і знаходжу її в невеликій кімнаті всередині цієї кімнати. Підлога тут покрита блискучими холодними білими квадратами, і стіни теж усі білі. Тут є унітаз, не схожий на наш Унітаз, і мийниця, вдвічі більша за нашу Мийницю. А ще тут є велика непрозора будка; це, мабуть, душ, де полюбляють плескатися люди в Телевізорі.
— А куди ж сховалася ванна?
— Тут немає ванни.
Ма розсуває дверцята будки, знімає паперову сукню, бгає її і кидає в кошик. Певно, це смітниця, тільки без накривки, яка видає звук брязь.
— Цю огидну річ теж викинемо, — каже Ма, стягаючи з мене футболку і жбурляючи її жужмом у смітницю.
— Але...
— Це мотлох.
— Зовсім ні, це моя футболка.
— Ти матимеш іншу футболку, багато-багато інших.
Через гуркіт я вже майже не чую її голосу, бо Ма запустила душ.
— Залазь сюди.
— Я не знаю як.
— Тут тобі буде добре, повір.
Ма трохи чекає, а тоді каже:
— Гаразд, я швидко.
Вона заходить у душ і починає зачиняти непрозорі дверцята.
— Ні.
— Треба зачинити дверцята, бо вода все тут позаливає.
— Ні.
— Ти можеш дивитися на мене крізь скло, я ж тут.
Вона зі стуком зсуває дверцята, і я бачу тільки її розмиті обриси. Це не справжня Ма, а якась хоха, що видає дивні звуки.
Я гупаю в скло і не можу збагнути, як відчинити дверцята, а тоді до мене доходить, і я різко розсуваю їх.
— Джеку...
— Мені не подобається, коли ти всередині, а я зовні.
— Тоді залазь сюди.
Я починаю плакати.
Ма витирає мені обличчя рукою, і сльози розлітаються навсібіч.
— Вибач, вибач. Мабуть, я занадто поспішаю, — каже вона, обіймаючи мене, від чого я весь мокрію. — Нема вже чого плакати.
Як я був малий, то ніколи не плакав без поважної причини. Але Ма залізла в душ і зачинилася там від мене — це цілком поважна причина.
Я теж залажу в душ і притискаюся спиною до скла, та бризки все одно долітають до мене. Ма підносить лице під шумний водоспад і довго стогне.
— Тобі боляче? — кричу я.
— Ні, я втішаюся першим душем за сім років.
Ма бере крихітний пакетик з написом «Шампунь», розриває його зубами і вичавлює майже весь вміст собі на голову. Вона довго-предовго миє під водою волосся, а потім вичавлює на нього ще якусь рідину з іншого пакетика з написом «Кондиціонер». Це для того, щоб волосся стало шовковистим. Вона хоче зробити те саме і з моїм волоссям, але я не хочу бути шовковистим і нізащо не бажаю пхати голову під струмені води. Вона миє мене руками, бо тут немає ніякої тканини. Шкіра на моїй нозі, в тому місці, де я вдарився, коли сто років тому вистрибнув з вантажівки, стала багряною. Рани болять по всьому тілу, особливо та, що на коліні, під пожолобленим пластиром з Дорою і Черевичком. На думку Ма, це ознака того, що поріз незабаром загоїться. Я не можу зрозуміти, чому біль означає, що рана скоро загоїться.
Для кожного з нас приготовано по цупкому білому рушнику, тож тепер не треба витиратися одним рушником на двох. Я волів би витиратися тим самим рушником, що й Ма, але вона каже, ніби це нерозумно. Вона обмотує навколо голови третій рушник і стає великою та гостроверхою, немов ріжок морозива. Ми сміємося.
Я хочу пити.
— М-м-м, можна посмоктати?
— Зачекай трохи.
Ма простягає мені якийсь великий, схожий на костюм предмет з рукавами і поясом.
— Надягни цей халат.
— Він же на велетнів!
— Зовсім ні.
Вона закачує мені рукави, і вони стають коротшими й пишнішими. Ма пахне вже зовсім по-іншому. Гадаю, це від кондиціонера. Вона зав’язує мені пояс. Тепер, ходячи, я задираю довгі поли.
— Отакої! — каже Ма. — Король Джек.
Вона дістає собі з шафи точнісінько такий халат, однак то не наша Шафа. Халат їй аж до кісточок.
— Я стану королем-лялем-лялем-лялем, ти будеш королева-ля-лева-лева-лева, — співаю я.
Ма вся рожева й усміхнена. Її мокре волосся потемніло. Моє знову зібране у хвіст, але сплутане, бо свого Гребінця ми залишили в Кімнаті.
— Ми не пронесли Гребінець, — кажу я до Ма.
— Треба казати «принесли», — поправляє вона мене. — Я дуже поспішала побачити тебе.
— Еге, але нам він потрібен.
— Той старий пластмасовий гребінець, що й половини зубців не має?! Ага, він нам потрібен як діра в мості! — вигукує вона.
Я знаходжу поруч з ліжком свої шкарпетки і починаю їх надягати, проте Ма каже мені зняти їх, бо вони забруднилися, коли я біг вулицею, і до того ж прорвалися. Вона також кидає їх у смітницю, як і решту речей.
— Але ж там Зубчик, ми про нього забули.
Я біжу до смітниці, витягаю з неї шкарпетки і знаходжу в другій Зубчика.
Ма пускає очі під лоба.
— Це мій друг, — пояснюю я їй, кладучи Зубчика в кишеню свого халата.
Я облизую свої зуби — на смак вони якісь дивні.
— О ні,
