Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Час утекти ще був. Плигнути через паркан назад у бузинник і прожогом накивати додому — він міг би встигнути. Але Юра не зробив цього.
В цей час з вікна вздовж по стіні, шукаючи щаблів драбинки, з'явилися дві ноги. Потім вони сперлися, і тоді з'явилися спина, плечі і голова. По драбинці вниз спускалася невеличка дівчинка. Їй, як і Юрі, було не більше як років дев'ять-десять. Вона сплигнула на землю і нерішуче спинилася перед Юрою. В руках у неї був вузлик. Юра стояв як нень непорушний, задерев'янілий. Драбинка бовталася вздовж стіни. Подув вітерець — і віконниця угорі рипнула. Дівчинка швидко і боязко поглянула туди. Юра не міг ворухнутися. Його ноги, руки, весь тулуб належали комусь іншому. Дихання и Юри теж спинилося. Треба було рушати з місця, йти геть, бігти, тікати наосліп — Юра не міг ворухнути й пальцем.
Дівчинки роздратовано, нетерпляче топнула ногою.
— Ну? — прошепотіла вона, ляскаючи зубами. — Ну?
— Я хочу зробити… Я зроблю… Я вже зробив…
Всі сили враз повернулися до Юри назад. Він мало не заридав ревно від радості й щастя. Він упав на ліве коліно і простяг руки до дівчини:
— Вассо! Дамо серця мого! Я вас шалено кохаю!
— Ах! — зітхнула дівчинка, затуливши лице руками.
Місто кінчалося кладовищем, далі були глинища і за ними стара покинута цегельня. Власне, від цегельні зосталися самі спогади — димар, одна заіржавіла вагонетка і зогнила собача буда. Щодо глинищ, то й вони вже давно поросли бур'янами й завалилися. Вже років з кілька сюди не заходив і не зазирав ніхто. Крім Володьки з Юрою і Ванькою, звичайно. Тут в одному з схилів, ще навесні, бавлячися в розбійників і піратів, вони викопали собі зовсім непогану печеру. Вона мала тісний вихід назовні, але всередині була завбільшки з добру комору. Її й було наготовлено тепер для Юри з Вассою.
В печері було повно свіжого сіна, стояв глечик з водою, а під сіном було сховано десятків зо три Нат Пінкертонів, Нік Картерів[114], Шерлок Холмсів[115] та руського сищика Путіліна[116]. Окремо — перев'язані блакитною стрічкою від шоколаду, сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса»[117].
Місяць уже зійшов і світив простісінько в отвір печери. Це було дуже неспокійно й моторошно. Юра сидів на порозі і, не відриваючи очей, вдивлявся в похмурі зелені тіні на дні та по схилах глинища. Господи! Там, здається, хтось ворушився і скрадався сюди. Але хмарка набігла на місяць, і моторошні тіні пропали: ніхто не ворушився, ніхто не скрадався, довкола були знайомі до останньої грудки кладовищні глинища. Васса забилася в самісінький куток і сиділа, тремтячи всім тілом і цокаючи зубами.
— Ну! — катуючись, спонукав себе Юра. — Таж ну! Мамій!..
Юра побачив Вассу вперше, коли вона, розчинивши широке вікно в мезоніні, сиділа на підвіконні й дивилася в гімназичний двір, де бавився Юра з товаришами в війну руських з кабардинцями. Юра поглянув на Вассу, і серце його раптом здригнулося. Він глянув удруге і — почервонів. Втретє він уже не наважився глянути… Зате він негайно ж, немов ні до чого, просто так собі, розпитався в товаришів, що то за противне дівчисько визирає з вікна і заважає їм гратися. Відомості були такі. Васса була найменша дочка колезького асесора Бови. Матері в неї не було. Мачуха її не любила. Васса жила затуркана, забита, боса й голодна. Її не віддавали до гімназії, їй забороняли бавитися з сусідськими дітьми. Зате по хазяйству вона справлялася за дорослу наймичку. В вільні хвилини і на ніч зла мачуха зачиняла її в комірці, в мансарді саму. То були найкращі Вассині хвилини. Вона розчиняла вікно — цього не було видно з маленького Бовиного подвір'ячка — і, сівши на підвіконні, озирала прекрасний світ… Заховавшися між кущів бузини, Юра щодня надвечір прибігав дивитися на Вассине смугляве личко, її чорні кучері, її довгі тонкі білі руки, її сумні очі. Він зрозумів — раз і назавжди, — що його подальше життя неможливе без Васси. Коли ж він побачив, як сумні Вассині очі плачуть рясними тихими сльозами, — буйний екстаз вдарив в Юрині мужні груди. Васса була нещасна! Так нехай же начуваються її вороги — Юра зробить її щасливою. Він присягнув собі на тому найтяжчою, яку знав для себе, присягою: нехай пропадуть всі мої книжки, нехай мені буде «три» з поведінки, нехай я не перейду до першого класу, нехай батько забере мене з гімназії і віддасть у свинопаси!..
Про Вассу, її гірку долю та все інше — окрім, певна річ, свого до неї нестримного кохання, — Юра негайно ж розповів своїм приятелям: Вані й Володі. Доля Васси схвилювала всіх. Мачуху вирішено забити. Потім з'явилася ідея написати їй погрозливого листа. Нарешті закоханий Юра заявив, що він Вассу експропріює.
Хлопці вже давно, ще з різдва, коли сталася в місті експропріація каси на цукроварні поміщика Терещенка
