Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

останній дух життя, але то був дух незаперечної і руйнівної влади, і він сам насилу стримував своє властолюбство, наче норовистого, неприрученого коня; він не мовив ні слова, навіть головою не кивнув, коли ми віддавали йому честь як верховному головнокомандуючому та сідали навпроти нього в розставлені напівколом крісла; нарешті він скинув окуляри й почав так пильно вдивлятися в кожного, що нам здалося, ніби він бачить нас усіх наскрізь, бачить найпотаємніші наші думки, безжально вивчає всі наші заміри, - так він видивлявся, аж поки не встановив, точно, наскільки змінився кожен із нас від того напівзабутого дня,, коли він присвоїв нам найвищі звання, навмання тицяючи пальцем”, - тепер він упевнився, що організатори замаху - серед цих чотирнадцяти таємних ворогів, але почувався таким самотнім та беззахисним перед ними, що тільки ледь помітно блимнув очима, наче та ігуана, і, звівши голову, закликав їх до єдності: “нині, як ніколи, нам конче потрібна єдність, бо йдеться про благо вітчизни та про честь збройних сил!” - він порадив їм діяти обережно, але рішуче, і поставив почесне завдання: знайти організаторів замаху, котрих мають судити з усією суворістю воєнних законів, - “у мене все, сеньйори”, - - скінчив він, певний, що винуватець - хтось із них, якщо взагалі не всі вони винуватці; нещадно ясна правда смертельно поранила його душу: він збагнув зненацька, що віднині життя Летісії Насарено залежить не від божої ласки, а від його власної мудрості, від того, чи зуміє він відвернути цю страшну загрозу, відвернути те неминуче, що рано чи пізно станеться, будь воно прокляте!.. Він змусив Летісію Насарено відмовитися від участі в усіляких громадських заходах, змусив найзажерливіших її родичів поступитися військовим своїми привілеями” тих Насарено, що були метикованіші, він призначив повноважними консулами, а найзапекліших знаходили в рівчаках де-небудь біля базару; вперше за багато літ він, нікого не попередивши, прийшов на засідання кабінету міністрів і знову сів у своє порожнє крісло - з рішучим наміром обмежити втручання церкви в державні справи, “щоб урятувати тебе від твоїх ворогів, Летісіє!” - і, ясна річ, після цих рішучих заходів якнайглибше прозондував верховне командування: як виявилося, сім воєначальників таки вірні йому, та й головнокомандуючий був його давній приятель, але де було знайти управу на решту? - ті шість нерозгаданих загадок здовжували йому ночі, мучили його невідступним кошмаром, - йому ввижалось, як Летісію Насарено вбивають у нього на очах, дарма що він робив усе, щоб її вберегти: наказав куштувати їжу, яку їй давали, - відколи в хлібі трапилася риб’яча кістка; наказав щодня перевіряти склад повітря в її кімнатах - боявся, щоб не підсипали, бува, отрути в балончик з аерозолем від комах; він лякався, коли вона за обідом здавалася йому блідою або в час любощів зненацька втрачала голос; його жахала думка, що в ту воду, яку п’є Летісія, можуть укинути мікробів жовтої лихоманки, а в краплі, якими вона закапує собі очі, - купоросу; різні хитромудрі способи вбивства спадали йому на думку, отруюючи кожну його мить, - серед ночі він раптово прокидався від кошмару: йому ввижалося, ніби Летісія Насарено стікає кров’ю від якогось індіанського чаклунства, - приголомшений усіма тими небезпеками, реальними й вигаданими, він заборонив їй виходити з дому без супроводу лютої президентської охорони, яка дістала право стріляти в кожного підозрілого, - “та вона виходила, мій генерале!” - він дивився з балкона, як вона сідає з сином у новий броньований автомобіль, і, тамуючи в собі лихе передчуття, благословляв їх на прощання та молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, захисти їх! зроби так, щоб кулі відскакували від її корсажу, відведи трутизну, - хай зловмисники схаменуться!..” - він не мав ані хвильки спокою, аж поки од Військової площі не чулися сирени ескорту, аж поки він не бачив на власні очі, як Летісія Насарено з хлопчиком ідуть подвір’ям у сяйві маяка, - вона поверталася радісно збуджена, а слідом ішли озброєні до зубів охоронці, несучи живих індиків, орхідеї з Енвігадо, низки кольорових ліхтариків для різдвяної ночі, про яку вже нині сповіщали святкові гасла та вогні ілюмінації, - це він звелів зарані прикрасити місто, щоб хоч якось приховати свою тривогу; він стрічав Летісію на сходах: “жива, слава богу!” - вдихав нафталіновий дух її песців, гіркий запах поту, запах її волосся, підстриженого коротко, наче у хворої, допомагав їй віднести здобич у спальню, невідступно почуваючи дивовижну впевненість: оце зараз він втрачає останні крихти свого клятого щастя - бодай зовсім було не знати його! - відчай зростав у ньому, бо він уже ясно бачив, що все даремно: як би він не силкувався відвести біду, всі зусилля тільки наближали його невблаганно до тієї моторошної середи, коли він прийняв страшне рішення: “досить! к чорту все! хай нарешті станеться те, що має статися, - тільки швидше!..” - щойно він це подумав, як наказ його було блискавично виконано: до кабінету вбігло два ад’ютанти з жахливою звісткою: на ринку Летісію Насарено й хлопчика розірвали на шматочки і з’їли знавіснілі пси, - “вони зжерли їх живцем, мій генерале! але це були не наші звичайні пси, a мисливські собаки з чудернацькими жовтими очима і гладенькою акулячою шкурою! хтось нацькував їх на песців - шістдесят однакових собак, мій генерале!.. ніхто й отямитись не встиг, коли вони повискакували з- під прилавків і накинулися на Летісію Насарено й хлопчика, - стріляти ми не могли, боялися, що й їх уб’ємо!..” - здавалося, що вони тонуть разом із собаками в пекельній круговерті, - лише на якусь мить з того виру благально здіймалися ефемерні руки, поки тіло щезало шматок за шматком; а навколо стояли люди, і на їхніх обличчях відбивався то жах, то співчуття, то радість; і ось нарешті все скінчилося - долі валявся тільки капелюшок Летісії Насарено, прикрашений фетровими квітками, а закляклі від жаху зеленярки, схожі на ідолів, забризканих теплою кров’ю, бурмотіли: “господи, цього не сталося б, якби генерал не хотів, або хоча б не знав про все!..” - та й по всьому, на вічну ганьбу президентській охороні, яка не зробила жодного пострілу і врятувала самі лише обгризені кості, розкидані серед закривавлених овочів, - “та ще ми знайшли хлопчикові медалі, його шабельку без китиці, сап’янові черевички Летісії Насарено, які чомусь плавали аж у бухті, за лігу від ринку, намисто з барвистого скла, плетений гаманець, - віддаємо все вам у руки, мій генерале, разом із цими трьома ключами, обручкою з почорнілого золота і п’ятдесятьма сентаво - п’ять монет по десять сентаво, ось ми кладемо їх на письмовий стіл, порахуйте, будь ласка, - а більше нічого, мій генерале, це все, що від них зосталося!..” Йому було б однаково, що від них зосталося, коли б він знав тоді, що мине всього лише кілька не таких тяжких років - і він геть забуде про все, в його пам’яті зітреться останній слід тієї фатальної середи, - та зараз він плакав од люті, криком кричав од люті, і не міг заснути від нестерпного