Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

ти не певен, чи його виконають!” - він примушував хлопчика повторювати це правило безліч разів, щоб той запам’ятав назавжди, що єдина помилка, якої не може дозволити собі наділена владою людина, - це віддати наказ, не впевнившись спершу, що його буде виконано, - то швидше була порада навченого гірким досвідом діда, а не мудрого батька, та хлопчик не забув би її ніколи, хоч би й прожив стільки, як він, бо вперше почув це правило тоді, коли батько вчив його, шестилітнього, стріляти з важкої гармати: як ми гадали, саме від її страхітливого пострілу й почалася моторошна буря - без дощу, але з блискавицями та громом, який нагадував гуркіт вулкана, - жахливий полярний вітер з Комодоро Рівадавіа повивертав усі морські нутрощі і заніс геть цирк-шапіто, який стояв на майдані біля колишнього невільничого порту, - ми витягали неводами слонів, утонулих клоунів, жираф, яких вихор позакидав на трапеції, - так вони тепер і плавали разом з трапеціями; шалена буря ледь не потопила навантажений бананами корабель, який через кілька годин кинув якір у нашому порту, - на борту його був молодий поет Фелікс Рубен Гарсіа Сарм’єнто, що згодом прославився під ім’ям Рубена Даріо; о четвертій море, на щастя, заспокоїлося, в прозорому знову повітрі роїлася комашня, - і він визирнув у вікно спальні й побачив невеличкий білий пароплав, який, похилившись на правий борт, спокійно плив по заводях вимитого бурею надвечір’я, - на капітанському містку стояв капітан, особисто керуючи складним маневром швартування, - з пошани до славетного пасажира в куртці з темного сукна та жилеті; він нічого не чув про цього чоловіка, аж поки наступної неділі Летісія Насарено не попросила, як про нечувану милість: “ходімо сьогодні на вечір поезії в Національний театр!” - і він згодився. Протягом трьох годин ми стоячи чекали його в душній залі, спітнілі в парадних костюмах, які нас примушено було вдягти в останню мить перед концертом, - нарешті, зазвучав національний гімн, і ми, аплодуючи, повернулися до урядової ложі, де з’явилася приземкувата послушниця в капелюшку з пишним пір’ям і в хутрах, накинутих поверх сукні з тафти; не відповідаючи на вітання, вона сіла поруч з одягненим у генеральський мундир інфантом, котрий у відповідь на наші оплески згорнув рукавичку так, що вона нагадувала квітку ірису, і помахав нею публіці: мати казала йому, ніби в давні часи так робили принци; нікого більше ми не побачили в президентській ложі, але були певні, що він там, - невидимий, він своєю присутністю оберігав наші душі від сум’яття поезії, визначав силу нашої любові і навіть час нашої смерті, - з темного кутка ложі, незримий сам, він бачив могутнього мінотавра, чий голос, ніби гуркіт грому на морі, змусив його вознестись над землею і над часом - і, всупереч власній волі, він поплив крізь золоті звуки дзвінких сурм туди, де зводилися тріумфальні арки Марса й Мінерви, тріумфальні арки слави, - “не вашої слави, мій генерале!” - він побачив могутніх героїв, атлетів-прапороносців, чорних мисливських псів, невтомних бойових коней з залізними копитами, піки і списи лицарів з жорсткими плюмажами, він бачив, як ті воїни захопили чудернацьке чуже знамено, - “прославивши цим не вас, мій генерале!” - він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали виклик сонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, й ненависті, і смерті, - заради вічної слави безсмертної вітчизни, величнішої та славетнішої, ніж та, яку бачив колись у маренні він, босий солдат, - і він відчув себе вкрай нещасним і таким мізерним у цьому гуркоті схожих на землетрус овацій, і теж приєднався до них із темряви свого кутка, вражений: “матінко моя рідна Бендісьйон Альварадо, оце так тріумф!., хіба можна зрівняти з цим, як ті паскуди зустрічають мене!..” - думав він, жалюгідний і самотній, страждаючи від задухи та москітів, від цих роззолочених колон і вилинялого оксамиту почесної ложі, - “і як це той індіанець, чорти б його взяли, примудрився написати таку чудову штуку тією самою рукою, якою підтирається?..” - чудувався він, такий захоплений щойно відкритою красою поезії, що тинявся по всьому палацу, наче той слон у неволі, намагаючись ступати своїми величезними ножищами в такт ударам литавр, які кликали до бою, засинав, зачарований ритмом звучного пристрасного хоралу, який Летісія Насарено декламувала йому в затінку тріумфальних арок велетенської сейби на їхньому патіо; він записував вірші на стінах убиралень, намагався прочитати напам’ять усю поему на теплому олімпі з коров’ячих кізяків, на своїй фермі, - коли це раптом задвигтіла земля від динамітного заряду, що передчасно вибухнув у багажнику президентського автомобіля, який стояв у каретному сараї, - “це було щось жахливе, мій генерале!..” - рвонуло так, що ми й через багато місяців ще знаходили по всьому місту знівечені рештки броньованого автомобіля, яким Летісія Насарено з сином мали їхати того дня до ринку, бо якраз була середа, - “отож, замах був учинений саме на неї, мій генерале!” - і він ляснув себе по лобі: “хай йому біс, як же це я раніше не здогадався!” - він дивувався: що сталося з його легендарним чуттям? адже протягом останніх місяців написи на стінах убиралень були спрямовані не проти нього, як завжди, не проти котрогось із цивільних міністрів, а проти нахабних Насарено, які от-от захоплять усі прибуткові місця, що по праву належать верховному командуванню, - а також, проти церковників, котрі одержують від світської влади забагато вигод; він не надавав тому значення: безневинні прокльони на адресу його матері Бендісьйон Альварадо з часом ставали звичними, ніби лайка папуги, пасквілями, які визрівали в теплій безкарності вбиралень, і, зрештою, стримувана злість виводила людей на вулиці, - він сам часом пришвидшував цю розв’язку, правда, ситуації тоді були не такі скандальні, - але він і гадки не мав, що вони можуть отак розлютитися: “подумати тільки, підклали двісті фунтів динаміту на території президентського палацу, бандюги!” - як це могло трапитися, що його так зачарували переможні сурми поезії, аж він, зі своїм тонким нюхом обважнілого тигра, вчасно не вчув знайомого старого запаху, милого серцю запаху небезпеки? він терміново скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячих воєначальників, - “і ми після довгих років усталеного ладу, протягом яких нам передавали накази через посередників, побачили за два кроки від себе незбагненного старого, чиє реальне існування було найпростішою з його загадок, - він прийняв нас у конференц-залі, сидячи на троні в мундирі рядового, від нього тхнуло сечею, наче від скунса, а на носі він мав окуляри в золотій оправі, - ми вперше бачили його в окулярах, навіть на останніх портретах він ще був без них; він видався нам набагато старішим та немічнішим, ніж ми того сподівалися, і лише його мляві руки - він чомусь цього разу не вдягнув своїх атласних рукавичок - скидалися на руки якоїсь іншої людини, молодшої та милосерднішої за цього вояку, а решта все в ньому було похмуре й незрозуміле, і коли ми придивилися до нього ближче, то побачили, що в ньому залишився