Левине серце - Павло Архипович Загребельний

І він належав, і не тільки місцевостям, але й людям, всім приходив на поміч, радо слугував своїми унікальними, невичерпними знаннями.

Справедливість вимагає сказати, що й розповідь ця не тільки прокоментована, а й інспірована Варфоломієм Кнурцем, бо саме він по-дружньому порадив авторові поїхати слідом за молодим архітектором до Карпового Яру (про це автор уже казав, але якось несміливо).

— А чого я там не бачив? — не дуже тактовно поцікавився автор, згадавши, скількох архітекторів, художників, скульпторів уже посилали в своїх творах на село письменники, щоб ті понюхали дух пшеничної соломи, і що з того вийшло.

— Ти заклик про вивчення життя знаєш? — спитав Кнурець (він з автором був уже на «ти»).

— Припустимо.

— Треба вміти читати заклики. Наш відомий заклик про вивчення життя митцями означає: дурнем не можна бути нікому, письменникові й поготів.

— То я, по-твоєму, дурень? — скипів автор.

— Відкладемо вияснення цієї проблеми, — добродушно поляпав його по плечу доктор ерудичних наук. — Часи змінюються, а з ними змінюємося й ми самі. (Чи ж навіки муруємо ми оселі? Чи навіки ставимо ми печаті?)

35

Той, хто слідом за Декартом схильний ділити ціле на частини, неминуче губить зрештою з-перед очей оте ціле, і йому вже незмога поєднати роз’єднане, зібрати докупи розокремлене. Захопившись частковостями, автор зовсім забув про Гришу Левенця, а тим часом молодий комбайнер, утверджуючись у своєму званні і в людській високій гідності, працював запекло, засліплено, несамовито, весь у поросі, в поті, в гарячому дусі машин, майже безвладно добирався до постелі в польовому вагончику, падав у неї напівмертвий, вдосвіта, разом з народженням нового дня, оживав знову і кидався на роботу ще з більшим осатанінням, так ніби хотів скосити весь хліб за один день. І все ж простоїв було більше, ніж роботи, старенький комбайн і власна недосвідченість виявлялися дужчими за бажання одразу досягти всього, всіх наздогнати і перевершити.

Восени Гриша пересів на трактор ДТ і на оранці трохи реабілітувався. Зиму з’їли ремонти, а весна як підхопила на сівбу і догляд за посівами, то схаменувся лише на косовиці гороху, знов тим самим комбайном, знов з Педаном, знов у безконечних ремонтах, простоях, прокльонах, збитих до крові руках і в невтоленій жадобі тих великих трудових успіхів, про які мріялося стільки років, про які писали газети, гриміло радіо, дзвенів, здавалося, весь простір. Але то про інших та про інших, та про Самуся й про Самуся, але не про тебе, хоч і повинен би мати левине серце.

Та однаково Гриша перейшов у нову якість, він почав самостійно заробляти на життя і незабаром виявив, що заробляє хоч і не дуже багато, але, як на їхні скромні потреби з мамою Сашкою, таки багато, і тоді знову зродилося в ньому давнє зле бажання повернути втеклому землемірові всі його «витрати» на виховання сина, всі оті троячки й п’ятірки, що він їх, мов на глум, пересилав мамі Сашці за рішенням суду. На щастя, Гриша не був знайомий з Варфоломієм Кнурцем, інакше доктор ерудичних наук одразу пояснив би хлопцеві, що слово «аліменти» латинське і означає «харчі», тобто гроші на прохарчування. Таке пояснення могло б призвести до зовсім непередбачених дій, бо тоді б у Гриші пробудилася не просто відраза до землеміра, а справжня лють, і ще й не знати, у що б вона вилилася.

Але Гриша був настроєний спокійно, досить мирно, хоч і в достатній мірі рішуче. Йшлося вже й не про зрадливого землеміра, а про саме прізвище Левенців. Прізвище дається тобі так само, як і обличчя, — подобається чи ні, а маєш носити його все життя. Гришине прізвище зганьблене було батьком-землеміром, а тут ще надокучав дід Левенець із своїм нібито походженням: «Куди твоє діло! Ми, Левенці, від славетного полтавського полковника Прокопа Левенця!» Власне, в походженні від полковника чи там від сотника великого гріха немає, але Гришу вражала неправда і дурна пихатість дідова. Дід Левенець, слушно розміркувавши, що згадки про алмаз тепер уже не додадуть йому ні слави, ні значливості, а також зважаючи на зацікавленість радянських громадян історичним минулим, невтомно нагадував про своє походження, посилаючись на те, що має відповідний «документ». Але баба Явдоха викрила діда, показавши Гриші той «документ» і відповідно його прокоментувавши:

— Хоч би ж справді від того Прокопа йшли Левенці, а то від якогось Василя, викажчика полтавського, била б його лиха година! Ти вже великий, Гришо, то прочитай.

«Документ» писаний був дивними гостряками, поруділим чорнилом на жовтуватому вощеному папері в червону смужечку. Хоч сам давній, переписаний був ще з давнішого, бо йшлося про події трьохсотлітньої давнини:

«Року божія 1671, місяця іюля 26 дня.

Пред нас Федора Жученка, полковника войска єго царского пресвітлого величества Запорожского Пултавским, і при битності Олешка Кованки, атамана городового, Дем'яна Суджола, Семена Яременка, войта, Левка, бурмистра, і при многих общих особах.

Ознайомил Васил Левенцев: панове, нех би ся тая содомія не множила в городі, кгди кажете серед дня Бутка Хвеска з Пічковою Оришкою поймаєте.

Що-смо позволивши і придавши асавулцов, казали того Хведора поймати, що Васил, шуткою зайшовши, будто жони питал, вночі, засвітивши свічку, застали Хвеска з Пічковною, а челядника єго в том же дому з Переманчихою. Видячи Хвеско, же челядник, тинину виломивши, втек, а Переманчиха окном втекла, а Хвеска з Пічковною зостали в дому. Теди єще не повстягаючися злого учинку, взявши за руку, попровадил за піч, юж однаково отбувати, і там вшетеченство пополнил.

Ми теди того хотячи повстягнути, аби ся тая содомія не множила, за що немней ображон биваєт Бог, сего Хведора вязенем і виною нам належного скарали, а Оришку втож в стовпа публіці оказавши, на потом на видок пред мир вивівши, сродзе в два киї веліли скарати.

Справу сію веліли-смо до книг месних Пултавских вписат, що і єст вписано, року і дня виш менованого».

З цього «документа» Гриша довідався, що триста років тому на Україні не знали м’якого знака при писанні і що хвалькуватий землемір Левенець не впав з неба, а успадкував норов од свого ж батька, водночас нічого не перейнявши від задокументованого предка Василя Левенця, що виступав поборником високої моральності, не зупиняючись навіть перед незаконним втручанням у особисте життя громадян. Ота незаконна і не дуже моральна запопадливість Василя Левенця та ще, мабуть, якісь історично-біологічні мутації в психіці наступних поколінь призвели до того, що землемір Левенець порушував законність і мораль,