Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
У чистому полі наздогнав їх гомін — з боку суддівського обійстя. Оглянулись, не зупиняючи коней: на околиці Теребовлі виростав до неба стовп диму, у просвітах між деревами темного саду мерехтіли язики полум'я.
Після полудня домчали до Підгірок. Тривожно було в селі, поселяни стояли гуртом на толоці, радили. Велике військо йде зі Львова, а Януш Підгорецький зі своїм загоном зник.
— Що в Олеську? — спитав у людей Микита.
— Галайда виводить жінок, старих, дітей у Гаварецькі ліси, — відказав тивун. — А боярин жде вас.
…У світлиці перед постіллю, на якій лежала із заплющеними очима Орися, стояв на колінах Івашко Рогатинський, ніхто не міг його зрушити з місця, а народ ждав наказу. Батько гладив чорну косу, що так страшно відтінювала блідість доччиного лиця, і шепотів:
— Одне тільки слово промов, доню: «Ти найдужчий у світі», — скажи… Мені так нині потрібні ці слова…
Позаду у нього стояли Микита й Осташко. Прискакав гонець з Пушкарні: польське військо вже близько. Каліграф твердо торкнувся рукою бояринового плеча.
— Вона житиме, Преслужичу. Дозволь занести її у замок — там безпечніше. А ти йди до ратників — страх їх огортає.
— Страх? — підвівся Преслужич. — Пізно вже боятися. Пора смерті глянути у вічі. Занесіть її у скарбець. І не відходь від неї, Осташку… А з татарні випусти Арсена, вклонись йому від мене. Він ще має час покинути Олесько.
— Арсена… — прошепотіла Орися. — Хіба ще є Арсен на світі? Тож так давно–давно було…
Осташко сам відімкнув татарню.
— Виходь, Арсене…
Дивився на смагле обличчя гусляра, його довгі вуса побила просивінь — не було ж у нього сивини, а тужава зрілість залягла в колись безтурботних, байдужих скомороших очах. Таким не знав його Осташко, це не той гусляр — «де пиво п'ємо…». Сказав Каліграф невпевнено:
— Ти вільний. Можеш іти через Браму… Поклін передає тобі Івашко. Йди. Бо завтра вже не вийдеш.
— Де мої гуслі? — спитав Арсен.
— Ти прийшов із порожніми руками…
— Так, так… Я прийшов до вас з порожніми руками. Але є ще в мене серце… Кажеш мені йти? А колись прорікав, що не тільки мечами воюють — темному говорив про барви. Чому нині не скажеш цього?
— Хочеш пролити кров за Івашка?
— За землю руську. За віру православну.
Арсен більше не вагався. Тільки згадкою майнуло перед ним прожите, і втямив тепер, де й коли позбувся слизького лепу страху, який супроводжував його на довгих дорогах: відступив він перед тяжчим страхом — ницістю, мізерністю і підлістю, які чигали на його душу. Хіба то лячно йти зі своїм народом на смерть за волю вітчизни? Страшно бути відкинутим нею і животіти, мов гнойовий черв, на покидьках ворогів твоїх.
З цейхгаузів виступало військо — важке, озброєне, суворе. Йшли ратоборці через дитинець на Бродівську дорогу — до Брами, де стоятимуть до останнього подиху.
Арсен спитав Осташка:
— Жива вона?
— Жива. В замку Орися.
Випростався, сягнув звичним рухом руки до лівого плеча — гуслів не було. Тоді, залишивши Осташка біля татарні, ступив уперед і замішався поміж ратниками, а за мить почувся його дзвінкий голос:
Ой, із–за гори та кам'яної
Виступало велике військо.
Пан Іван іде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана!
Шість сотень ратників підхопило Арсенів спів, і подесятерилось їх, бо мусило стати більше: на ожидівських і кутівських полях та чагарниках по сухому грунті розливалося море мору — десять на одного.
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана!
Державець Олеської землі — високий, плечистий, у шоломі й латах — стояв над аркадами й шестопером показував на Браму. Він бачив Арсена і думав про пісню, яка співалась йому тричі в житті: королівському ленникові, Свидригайловому бояринові й запізнілому князеві, який отримав княжі клейноди перед смертю.
А пісня переживе, і візьмуть її інші, і здобудуть те, чого не могли вони здобути, і згадають мертвих.
Мертві сраму не імуть.
— Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена… Останні письмена…
У скарбці — найглибшому підвалі Олеського замку — на столику горить свіча. Осташко вмокнув трость у чорнильницю, перегорнув аркуш товстої книги, зіпер голову на долоню. У кутку на прічі, закутавшись у бараницю, сидить Орися.
— Що ви шепочете, Каліграфе?
— Згадав… Стихотвір згадав з однієї святої книги… Я з нього починав писати свою. Це було дуже недавно, а літопис уже закінчується — кілька сторінок чистих залишилося у моєму манускрипті. Густий був час — день року вартий.
«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб'ю Жигимонта і во православіє оберну Литво–Русь. І сталася битва під оними ж Ошм 'янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…
Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра–позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам 'ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом — у замку, і ще сотня — на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра–після–завтра…
Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож: відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид
