Заїр - Пауло Коельо
– Я народжуюся в невеличкому селі, розташованому за кілька кілометрів від села трохи більшого, в якому, проте, є школа і музей, присвячений поетові, що жив там багато років тому. Моєму батькові майже сімдесят років, моїй матері двадцять п’ять. Вони познайомилися недавно, коли він, повертаючись із Росії, де продавав килими, зустрівся з нею і задля неї вирішив усе покинути. Вона могла бути йому дочкою, але насправді поводиться, як його мати, допомагає йому заснути, бо заснути він не може, починаючи з сімнадцяти років, коли його послали воювати проти німців під Сталінградом, де відбулася одна з найтриваліших і найкривавіших битв Другої світової війни. З його батальйону, в якому було три тисячі людей, живими залишилися тільки троє.
Дивно, що він не застосовує минулий час і не каже: «Я народився в невеличкому селі». Виникає враження, що все відбувається тут і тепер.
– Мій батько в Сталінграді: коли вони, він та його найкращий друг, теж іще хлопчик, повертаються з розвідки, починається стрілянина. Вони падають у вирву, утворену після вибуху авіабомби й сидять там два дні, не маючи чого їсти й не можучи бодай трохи зігрітися, бо лежать у снігу та в багнюці. Вони чують, як росіяни розмовляють у будинку неподалік, знають, що їм треба добутися туди, але стрілянина не припиняється, запах крові наповнює повітря, поранені стогнуть і кличуть на допомогу вдень і вночі. Аж раптом настає тиша. Товариш мого батька, подумавши, що німці відступили, підводиться. Мій батько намагається схопити його за ноги, кричить: «Лягай!» Але пізно – куля уже влучила йому в голову.
Минають ще два дні, мій батько лежить сам-один поруч із трупом свого друга. Він знову й знову повторює: «Лягай!» Нарешті хтось витягує його звідти, переносить до будинку. Але там немає чого їсти, є лише набої та цигарки. Вони жують тютюнове листя. Через тиждень починають їсти м’ясо вбитих і замерзлих товаришів. До будинку з боєм пробивається третій батальйон, тих, хто вижив, рятують, поранених підліковують і відразу повертають на передову – Сталінград не можна здавати, на карту поставлено майбутнє Росії. Через чотири місяці запеклих боїв, людожерства, відмерзлих і ампутованих рук та ніг, німці нарешті капітулюють – це початок кінця для Гітлера та Третього Рейху. Мій батько пішки повертається у своє село, розташоване майже за тисячу кілометрів від Сталінграда. Переконується в тому, що не може заснути: кожну ніч перед ним маячить привид товариша, якого він не зміг урятувати від кулі.
Через два роки війна закінчується. Мій батько одержує медаль, але роботи в нього немає. Його запрошують на всілякі врочисті заходи, але їсти йому нема чого. Його вважають одним із героїв Сталінградської битви, але виживає він лише завдяки всілякій дрібній роботі, за яку одержує мізерну платню. Нарешті хтось пропонує йому продавати килими. Позаяк він мучиться безсонням, то подорожує завжди вночі, знайомиться з контрабандистами, здобуває їхню довіру, починає заробляти якісь гроші.
Комуністичний уряд викриває його, звинувачує у зв’язках зі злочинцями й попри те, що він герой Сталінграда, його запроторюють на десять років до сибірських таборів як «ворога народу». На волю він виходить уже старим і єдине, що він уміє, це торгувати килимами. Поновлює деякі давні контакти, хтось дає йому кілька килимів на продаж, але ніхто не хоче їх купувати: часи настали важкі. Він вирішує перебратися на якесь нове місце, дорогою просить милостиню й нарешті опиняється в Казахстані.
Він уже старий, але мусить якось заробляти собі на хліб. Удень виконує всіляку дрібну роботу, а вночі спить дуже мало й усіх розбуджує своїми криками: «Лягай!» На диво, попри все, що з ним відбулося, попри безсоння, постійне недоїдання, злидні, фізичне виснаження, попри те, що він зловживає курінням, здоров’я в нього залізне.
У невеличкому селі він зустрічає дівчину. Вона живе з батьками й приводить його до себе додому – традиція гостинності має глибоке коріння в тих краях. Вони кладуть його спати у великій кімнаті, але посеред ночі він будить усіх своїми криками: «Лягай!» Дівчина підходить до нього, читає молитву, кладе долоню йому на голову й уперше за багато десятків років він засинає і спить спокійно.
Наступного дня дівчина каже, що ще маленькою бачила сон: вона народжує сина від набагато старшого чоловіка. Вона чекала його протягом років, мала кілька претендентів на свою руку, але всім відмовила. Її батьки дуже стурбовані, вони не хочуть, щоб їхня єдина дочка залишилася незаміжньою й була осуджена громадою.
Вона запитує, чи він хоче одружитися з нею. Він здивований, за своїм віком вона може бути йому онукою, й нічого не відповідає. Коли сонце заходить і його знову вкладають спати у великій кімнаті, вона знову кладе йому руку на голову, й він іще одну ніч спить спокійно.
Наступного ранку дівчина знову заводить розмову про одруження, цього разу в присутності батьків, які, схоже, погоджуються на все, аби тільки дочка вийшла заміж і перестала бути ганьбою для своєї родини. Вони розповідають історію про літнього чоловіка, який прийшов дуже здалеку, це нібито дуже багатий торговець килимами, але він стомився жити в розкоші та комфорті й, усе покинувши, пішов у світ на пошуки пригод. Люди в селі вражені, вони уявляють собі великі гроші в банку, вони думають, що моя мати знайшла своє щастя, зустріла чоловіка, який зможе забрати її з цього далекого закутня світу. Мій батько вислуховує всі ці історії з приголомшеним подивом, до нього вперше доходить, що протягом стількох років він жив сам-один, мандрував, страждав, ніколи не мав родини, й ось тепер уперше у своєму житті він зможе мати власну домівку. Він приймає пропозиції, долучається до брехні про своє минуле, й вони одружуються за мусульманським звичаєм. Через два місяці вона вже завагітніла мною.
Я живу з батьком до сімох років. Він спить спокійно, працює на полі, полює, розмовляє з іншими жителями села про свої статки та маєтки й дивиться на мою матір такими
