Заїр - Пауло Коельо

Якщо санітар не захотів поговорити зі мною, то чи не поміркувати мені про це самому? Мені згадався вірш, який я вчив у дитинстві:

Я хотів би, щоб так воно й було: «Кожна річ на своєму місці». А якою буде моя епітафія? І я, й Естер уже склали свої заповіти, де, зокрема, обрали кремацію: я заповів, щоб мій попіл розвіяли над місцевістю, яка називається Себрейро – на дорозі до Сантьяго, а Естер захотіла, щоб її попіл висипали в море. Отже, ні я, ні вона не матимемо того знаменитого надгробка, на якому вирізьблюють слова епітафії.

Але яку я вибрав би фразу, якби надгробок у мене був? Тоді я попросив би вирізьбити на ньому: «Коли прийшла смерть, він був ще живий».

Такий напис може здатися позбавленим сенсу, але я знав багатьох людей, які вже були неживими, хоч і далі працювали, їли й виконували свої обов’язки перед суспільством. Вони робили це цілком машинально, не відчуваючи тієї магії, яку приводить за собою кожен день, не зупиняючись, щоб подумати про чудо життя, не розуміючи, що наступна хвилина може стати для них останньою на поверхні цієї планети.

Було б марно розповідати про це санітарові, до того ж забрати посуд прийшов інший, який почав розмову зі мною вочевидь не зі своєї охоти, а, певно, з наказу якогось лікаря. Він запитав, чи я пам’ятаю, як мене звуть, чи знаю, який тепер рік і чи можу назвати ім’я президента Сполучених Штатів Америки; поставив він мені й кілька інших запитань, які зазвичай ставлять людині, коли хочуть перевірити стан її психічного здоров’я.

І все це лише тому, що я запитав про те, про що може запитати будь-яке людське створіння: чи ви вже думали про свій похорон? Ви знаєте, коли вам судилося померти – раніше чи пізніше?

Того вечора я заснув з усмішкою. Заїр зникав, Естер поверталася і – якщо мені судилося померти сьогодні, то, попри все те, що сталося в моєму житті, попри мої поразки, попри зникнення коханої жінки, попри несправедливості, які я витерпів, або які мені ще доведеться витерпіти, я залишався живим до останньої хвилини і з усією переконаністю міг стверджувати: «Мій день був чудовий, і може приходити ніч».

Через два дні я був удома. Марі готувала обід, а я швидко переглянув накопичену пошту. Задзвонив телефон, то був воротар, він сказав мені, що конверт, якого я чекав на минулому тижні, залишили для мене, він і має лежати десь на моєму письмовому столі.

Я подякував йому й, усупереч своїм попереднім намірам, не поквапився відкрити його. Ми пообідали, я запитав Марі, як відбуваються її зйомки, вона поцікавилася моїми планами – тим більше, що я не міг часто виходити зі своїм ортопедичним коміром. Вона сказала, що в разі потреби залишиться зі мною, скільки буде необхідно.

– Я маю невеличке запрошення на канал корейського телебачення, але я можу відкласти його на потім або просто відмовитися. Якщо, звичайно, ти потребуватимеш мого скромного товариства.

– Я потребую твого товариства й дуже задоволений знати, що зможу тішитися ним.

З усмішкою вона негайно підняла телефонну слухавку, сконтактувалася з імпресаріо й попросила змінити її розклад.

– Я не сказала їй, що захворіла, я забобонна, бо завжди, коли посилаюся на цю причину, хвороба й справді приходить. Я сказала, що мушу доглядати чоловіка, якого кохаю.

Я мусив залагодити цілу низку невідкладних справ: інтерв’ю, які треба було відкласти, запрошення, на які треба було відповісти, листівки з подякою за кілька телефонних дзвінків та кошиків із квітами, які мені принесли, листи, передмови, рекомендації. Марі цілий день перебувала в контакті з моїм агентом, реорганізуючи мій розпорядок денний так, щоб ніхто не залишився без відповіді. Щовечора ми вечеряли вдома, розмовляючи іноді на цікаві, іноді на банальні теми, як то буває з кожним подружжям. Під час однієї з таких вечерь, після кількох випитих келихів вина, вона сказала мені, що я змінився.

– Схоже, перебування близько від смерті повернуло тобі трохи життя.

– Таке буває з усіма.

– Але якщо ти мені дозволиш – а я не хочу ані починати суперечку, ані показувати, що ревную, – то я зверну твою увагу на те, що відтоді як ти повернувся додому, ти жодного разу не згадав про Естер. Це вже було з тобою, відразу по тому як ти закінчив «Час шматувати і час зшивати»: книжка стала для тебе своєрідними ліками, дія яких, на жаль, тривала недовго.

– Ти хочеш сказати, що нещасливий випадок залишив певні наслідки в моєму мозку?

Хоч мій тон не був викличним, вона, проте, вирішила змінити тему розмови, і стала розповідати мені, який страх опанував її, коли одного разу їй довелося летіти на вертольоті з Монако до Канн. Вечір ми закінчили в ліжку, де кохалися – щоправда, з великими труднощами через мій ортопедичний комір, – але й таке недосконале кохання допомогло нам почути себе дуже близькими одне до одного.