Вітіко - Адальберт Штіфтер

Коли минули врочистості з приводу зішестя на престол Владислава і похорону Собеслава, з Праги виїхали троє вісників.

Перший їхав до овдовілої княгині Адельгайди, щоб привітати її й висловити співчуття з боку князя.

Другий поїхав до найстаршого сина Собеслава в Моравію, щоб він, якщо хоче, повернувся в Богемію, його приймуть із приязню та любов'ю і щедро забезпечать.

Третій вісник поїхав із високими панами в їхніх найкращих уборах і довгою вервечкою коней, які везли одяг, золото і самоцвіти в замок на горі Каленберґ коло Відня, щоб для богемського князя посватати в Леопольда, маркграфа Австрійського, його сестру Ґертруду.

Вітіко викликали до-князя. Він мав їхати до нього у Вишеград. Коли Вітіко завели в кімнату до Владислава, князь сидів у каштановому вбранні на дерев'яному стільці за дерев'яним столом. Навколо нього сиділо чимало його друзів у пишних уборах. Князь був дуже поважний і блідий.

— Вітіко, — мовив він, — сядь на один із тих стільців.

Вітіко сів.

— Бачиш, — казав далі, всміхаючись, князь, — те, що приписав мені жартівник, таки справдилось!

— Ти не пам’ятатимеш моїх слів із лихою думкою, — зауважив Вітіко.

— Я пам’ятатиму їх із доброю думкою, — поправив його князь. — Наша дружба, що почалася коло Чинова, повинна тривати далі. Вітіко, мій дядько звернув на тебе увагу, я хочу вчинити так само.

— Високий пане, — заперечив Вітіко, — я прошу тебе, щоб ти мені тепер ще дозволив іти своїм шляхом.

— Отже, ти вважаєш мене за лихого князя, якому не хочеш служити, як ти й казав тоді, — мовив князь.

— Ні, — знову заперечив Вітіко, — я б тільки хотів зібратися з думками.

— Тож нехай буде так, як є, — погодився князь.

— Високий пане, якщо мені можна говорити, — сказав тепер син Начерата, — я б сказав, що він тепер зовсім інший, ніж тоді, як я думав про нього коло Чинова. Він стоїть навпроти тебе, і його, мабуть, треба ув’язнити, а коли провина його ще тяжча, то й покарати. Прихильники Собеслава затяті й заміряються на владу. Є Болеміл зі своїми численними синами та онуками, крім того, Дівіш і його прихильники, лихий Любомир, могутній у Дудлебах, потім Вшебор, Боржебор та інші. Вони занапастять тебе, коли ти не дослухаєшся до нашої поради, а ми ж вірні тобі.

Цієї миті в двері зайшов Начерат у дуже гарному білому вбранні. Він тихесенько сказав кілька слів князеві й вийшов.

— Вітіко, — озвався князь, — іди своїм шляхом. Я накажу, щоб тебе ніхто не ображав і не кривдив.

Вітіко підвівся зі свого стільця, вклонився і вийшов. На своєму сивому коні він поїхав до Сильвестра, що, зрікшись своєї посади, знову жив у монастирі в Сазаві, де раніше він був абатом. Вітіко подякував йому, а потім знову поїхав на південь країни.

На шостий день після зішестя на престол князя Владислава в Празі відбулися вибори єпископа, бо Сильвестр наполягав на своїй відмові від посади. Єпископом Богемії обрали Оттона, старшого священика Праги, і одне посольство поїхало до святого отця в Рим, а друге в Обергіртен до архієпископа Майнцького, під чиєю патерицею перебувала й Богемія.

З Праги мало-помалу роз'їхалися люди.

Ще раніше виїхав Лех Болеміл зі своїми синами, онуками та почтом на захід Богемії, Дівіш — у свою жупу в Жатец, Немой — у Нетоліце, Хотимир — у Дечин на північ, Ктибор — в Усті, Любомир зі своїми людьми — в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою єпископську кафедру в Оломоуц.

Натомість інші люди знову їхали до Праги. Серед них були молоді сини панів, найманці, ремісники, різноманітні митці, вчені, блазні, співці, гравці на козі, євреї, шльондри, міняйли тощо.

Владислав ще заповнював посади. Він лишив людей, які служили за Собеслава, на їхніх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генріх і старий лех Начерат.

Невдовзі після вибору єпископа Владислав зі своїм почтом молодиків поїхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звеліла завісити покій, де помер князь Собеслав, темними тканинами; ліжко з ведмежою ковдрою і скриня, з якої покійний князь діставав хрестика для єпископа Сильвестра, і дерев’яний стілець, на якому вона сиділа, доглядаючи князя, й далі стояли в покої. Хрест, який Адельгайда обняла після смерті Собеслава, прибили в простінку й поставили перед ним ослінчик. Коло задньої стіни покою княгині поставили ліжко, де вона спала вночі. Владислав, під’їхавши до замкових мурів, послав до Адельгайди чоловіка запитати, чи можна йому прийти до неї. Вдова переказала через того чоловіка, що чекає князя. Князь зайшов до фортеці з двома друзями — Велиславом та Одоленом, — і його провели до темної кімнати.