Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата
Не обертаючись, Кікудзі спитав:
— Коли зроблено це фото?
— Років п’ять чи шість тому. Фото невелике, довелося збільшувати.
— Он як! Мабуть, знято під час чайної церемонії?
— А як ви здогадалися?
На фотографії було саме обличчя. Для вилогів кімоно й плечей уже не лишилося місця.
— Чому ви гадаєте, що фотографію знято під час чайної церемонії? — спитала Фуміко.
— Так мені здалося. На ній ваша мама ледь-ледь опустила очі, немов щось робить. Плечей не видно, але легко здогадатися, що вона — сама пильність.
— Мама тут дивиться трохи вбік, і я подумала, що це фото не годиться… Але воно їй так подобалось…
— Гарне фото. Таке спокійне обличчя…
— А все-таки погано, що мама дивиться вбік. Вона, мабуть, і не бачить того, хто ставить перед нею кадильну паличку.
— Ага… Справді…
— Вона тут одвернулась і понурила очі.
— Начебто…
Кікудзі згадав скромну чайну церемонію напередодні смерті пані Оота.
Згадав, як вона набирала окріп черпачком, а з очей на чайник закапали сльози. Він підійшов до неї і взяв чашку з її рук. Поки пив чай, сльози на чайнику висохли. Згадав, як пані Оота впала йому на коліна, коли він поставив на підлогу порожню чашку.
— Коли робили цю фотографію, мама ще не була худа, — сказала Фуміко й на мить замовкла, а потім додала: — Як би вам сказати… Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене.
Кікудзі різко обернувся.
Фуміко похнюпилась. Певно, вона весь час дивилася йому в спину.
Кікудзі вже можна було відійти від останків і сісти обличчям до Фуміко.
Але якими словами вимолити в неї прощення?
Та, на щастя, на очі навернулося «сіно». Ледь зіпершись на руки, Кікудзі зупинив погляд на глечику.
З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло.
— Гарне «сіно»… І мені воно подобається… Приємне, як сон…
Він хотів сказати: «Приємне, як сон про жінку…» — але вчасно стримався.
— Якщо воно вам до душі, то прийміть його як згадку про маму.
— Ні-ні! Що ви…
Кікудзі швидко перевів погляд на Фуміко.
— Воно вам подобається? Будь ласка, візьміть. Мама теж була б рада. Я певна, що це непогана річ.
— Безперечно.
— Так і мама казала. Тому я в нього й поставила ваші квіти.
На очі Кікудзі раптом навернулися гарячі сльози.
— Щиро дякую!
— Мама була б рада…
— Тільки воно в мене не буде для чайних церемоній, а як ваза для квітів.
— От і чудово! Мама теж ставила в нього квіти.
— Гадаю, це не будуть букети для чайної церемонії. Адже ж сумно, коли чайне начиння пристосовують для іншого?..
— Я й сама думаю кинути заняття чайною церемонією.
Тепер, коли зав’язалася розмова, Кікудзі міг відійти від урни. Він підвівся, пересунув дзабутон до самої галереї і сів.
Фуміко знову опинилася за його спиною. Наче покинута напризволяще, вона нерухомо сиділа на татамі посеред кімнати.
Її руки лежали на колінах. Враз напівзігнуті пальці стиснулися, мабуть, вона боялася, що вони затремтять.
— Мітані-сан, простіть маму! — сказала Фуміко й опустила голову.
Кікудзі злякався — вона, здавалось, от-от упаде.
— Та що ви… Це мені треба молити прощення… Але я не смію про це говорити, бо мені нема прощення… Фуміко-сан, мені так соромно перед вами… Я навіть не знаю, як зважився на цю зустріч.
— Ні-ні, це мені соромно! — Її обличчя спаленіло. — Я ладна крізь землю провалитися.
По її ненапудрених щоках і білосніжній шиї розлився рум’янець. Лише тепер Кікудзі побачив, як виснажили Фуміко душевні переживання.
Рум’янець був такий блідий, що викликав побоювання — чи не хвора Фуміко на малокрів’я?
У Кікудзі стиснулося серце.
— Я думав, що ви зненавиділи мене.
— Зненавиділа? Як ви можете!.. Хіба мама ненавиділа вас?
— Ні… Але ж це я довів її до смерті…
— Вона сама її вибрала. Я так гадаю. Цілий тиждень я над цим думала.
— Увесь цей час ви були самі?
— Так… А чи мені до цього звикати! Адже ми з мамою жили тільки вдвох.
— І через мене вона вкоротила собі віку!..
— Вона вмерла, бо так сама захотіла. Якщо хтось і винен у її смерті, то лише я. Тож і ненавидіти я повинна тільки себе… Винити когось — значить кидати тінь на маму, ганьбити її світлу пам’ять. Запізніле каяття і докори сумління — усе це ляже тягарем на душу небіжчиці.
— Ваша правда, але якби я з нею не зустрівся… — Кікудзі запнувся.
— Мені здається, що мертві потребують тільки одного — щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення.
Фуміко підвелася й вийшла з кімнати.
Від її слів перед очима Кікудзі наче спала запона.
«Невже можна полегшити душу мертвих?» — подумав він.
Турбуватися про мертвих — так само нерозумно, як і ганити їх. Хіба мертвим не байдуже до моралі живих?..
Кікудзі ще раз кинув погляд на фото пані Оота.
ІІ
Фуміко повернулася з чайною тацею.
На ній стояло дві полив’яні чашки циліндричної форми — одна чорна, друга червона.
Фуміко поставила перед Кікудзі чорну.
Чай був простий, невисокої якості, не для чайної церемонії.
Кікудзі підняв чашку й, розглядаючи денце, спитав:
— А це чия робота?
— Здається, Рйоню{43}.
— І червона його?
— Так.
— Парні чашки…
Кікудзі дивився на червону. Вона стояла перед Фуміко. Дівчина поставила її собі, але більше до неї не торкалася.
Зручні чашки, що й казати. Та враз Кікудзі уявив собі неприємну картину.
Може, після смерті чоловіка пані Оота й батько Кікудзі пили з цих чашок. Пили як подружжя — пані Оота з червоної, а батько Кікудзі з чорної. І в подорож, мабуть, брали: чашками роботи Рйоню можна було й не дорожити.
Та якщо Фуміко все це знає, то дарувати одну з них — страшне блюзнірство…
Однак у вчинку Фуміко Кікудзі не відчув ні прихованого глузування, ні злого підступу.
Він сприйняв його як вияв наївної дівочої розчуленості.
Та розчуленість проникла і в його душу.
Пригнічені смертю пані Оота, Фуміко й Кікудзі не могли опиратися цій незвичній розчуленості, а пара чашок тільки поглибила їхнє спільне горе.
Фуміко знала про все, що пов’язувало матір з батьком Кікудзі та й із самим Кікудзі, знала, як мати померла.
Фуміко й Кікудзі, приховавши, що пані Оота наклала на себе руки, мимоволі стали співучасниками злочину.
Готуючи чай, Фуміко, певно, плакала, бо
