Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк
Вже недалеко — ось він! Повертає до броду, і видно блакитний човник і блакитне весло, і сидить у човнику — хто б ви думали? — дівчинка. Вона теж блакитна, очі великі й здивовані, у косах — біла стрічка.
Я й не стямився, як човник заплив у протоку і став. Став під скелею, на швидкій течії. Дівчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. І звела на мене голубі очі.
— Ти мене кликав? — спитала вона.
— Та ні, не кликав… Просто хотів, щоб ти приїхала.
— Ну добре. Прив’яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою.
Вона кинула мені ланцюжок, і я прив’язав його до старого кореня, що ліктем виступав із землі.
— Слухай, — сказав я. — Протока вузенька, моя нога ледь пролазить між скелями, а як ти запливла сюди?
Тінь пробігла по її обличчі. Вона пригнулась, зняла білу туфельку, постукала нею об борт човна, буцімто вибиває пісок.
Мабуть, не любила, щоб її дуже розпитували.
Взувши туфельку, дівчина глянула на камінь, де я лежав, і спитала:
— Що то коло тебе?
— Млинок. Вночі потрощило його.
— Це Адам тобі зробив, правда ж?
— Адам. А звідки ти знаєш?
І знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем підперла щоку й спитала журливим голосом:
— Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсі?
— Ні, — відказав я. — Не ходить у капелюсі. І взагалі не ходить. Лежить у хаті в Сірохи. Баба кутає Адама й голосить, синів своїх згадує… А Сіроха, щоб ти знала, це мати його матері, або ж баба. І каже Адам, що втік сюди від лікарів, бо ганялись вони з уколами; втік, та бач — застудився. Такий слабий, встати не годен.
— Я знаю, — спохмурніла дівчина й сумно глянула на потік води, що падав із каменя в розколину. — Він безпорадний, як дитя, йому й близько не можна підходити до річки, а він цілий день пробовтався… а вночі задихався, був гарячий мов жар… І потім, ще зовсім хворий, нишком подався на річку, щоб збудувати млинок.
Хвилі гойдали човник, і дівчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою.
— Передай привіт йому, — мовила вона строго, — і ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе.
— Від кого ж передати?
— Скажи, від Ніни. Він знає мене.
— A-а! Так це ти Ніна! — підвівсь я, здивований. — Ти якось приснилась була мені. Сниться, наче бринить павутинка на вітрі і тоненько-тоненько виводить: Ні-і-іна…
— Мені час, — промовила Ніна. — Одв’яжи човен.
Коли я подав їй прив’язь, вона відштовхнулась веслом і швидко понеслась з протоки. В блакитному платті, з білою стьожкою в косі, вона стояла в човні, освітлена сонцем, і здавалось — пливе по воді свічка з трепетним вогником.
— Прощай! — здаля махнула рукою.
— Прощай! — гукнув їй услід. — Ще приїжджай!
Човник поплив униз по течії, тінню промайнув між деревами, зник за крутим поворотом. І свічка, здавалось, погасла.
Вдруге вона припливла надвечір.
Вже сутінь залягла між берегами, кумкало десь жабеня, вода була спокійна, з глянсом. І тоді показався її човник. Як і першого разу, він ішов згори, з тих країв, де заходить сонце і де починається річка.
Ще здалеку видно було, що човник у Ніни інший, не голубий, а білий з темними рисками, наче зроблений з березових лубків. Човник березово-білий, і Ніна у білому сарафанчику, з чорною стрічкою в косі.
І сьогодні вона смутна; може, навіть смутніша, ніж була вчора.
Вона причалила до берега, привіталася, склала руки на колінцях і, зажурена, дивилася з човна у воду.
— Ніно, — почав я розмову. — Це багато, коли тридцять дев’ять і п’ять?
— Тридцять дев’ять — багато, — зітхнула вона, — а якщо і п’ять — ще більше.
— Така в нього температура. Кажуть, помре…
Ніна, схиливши голову, мовчала. Щось тихо булькнуло — може, впала сльозина у воду.
— Ти був у нього? — кліпнула на мене мокрими віями.
— Був. Його перенесли у двір під яблуню. Він лежить білий як сніг. І, здається, не дише. Очі заплющені, такі сині-сині, а в куточках білі росинки… Він мене спершу не признав. Я підійшов, поторсав за плечі: «Адам, Адам», — кажу. Як неживий. Тоді я ще поторсав — він ніби очнувся, рукою лап-лап… до мене потягся. «А-а-а, — каже. — Це ти, Ленд, — прошепотів губами. — Нічого, нічого, капітане. Ми ще з тобою змайструємо греблю, справжню, з цегли…» І втішає, рукою мене погладжує. Пальці в нього безсилі, тільки гарячі, з дрожем… Я хотів сказати, ну багато сказати йому, так мене відправили. Годі, мовляв, не треба, не можна його тривожити… Там, у Сірохи, якась жінка чужа, пухленька вся, в білому халаті…
— Я знаю її, — обізвалась Ніна. — То найстарша лікарка. Аж із Києва привезена.
«Ого! — подумав я. — З Києва! А хто ж її викликав? Хто привіз?» — Я потайки зиркнув на Ніну, бо згадав, як учора вона спішно кудись попливла. Тінню промайнула між вербами й зникла… Може, вона?.. Може, Ніна привезла швидку допомогу, щоб рятувати
