Все ясно - Джонатан Сафран Фоєр
І що ж то за несподіванка, яку ти приготував?
Якщо я скажу, то несподіванки не буде.
Я ненавиджу несподіванки, — казала Брід.
Зате я їх люблю.
Але ж подарунок для кого? Для мене чи для тебе?
Подарунок для тебе, — казав він. — А право зробити несподіванку я дарую собі.
А що як я тебе здивую і попрошу залишити подарунок у себе? Тоді несподіванка належатиме мені, а подарунок буде тобі.
Але ж ти ненавидиш несподіванки.
Та знаю. Ну то давай уже свій подарунок.
Він передав їй маленький пакуночок, загорнутий у блакитний пергамент і перев'язаний світло-блакитною стрічечкою.
Що це? — запитала вона.
Ми вже через це пройшли, — відповів він. — Це і є несподіванка. Розгортай.
Ні, — сказала вона, показуючи на обгортку, — що оце?
Що ти маєш на увазі? Це ж просто обгортка.
Вона впустила пакуночок і почала плакати. До того він ніколи не бачив, щоб вона плакала.
Ну що таке, Брід? Що сталося. Я хотів тебе потішити.
Вона затрясла головою. Плакати видавалося їй дивним.
Ну що, Брід?Що сталося?
Вона не плакала з того самого Трохимового дня п'ять років тому, коли її дорогою додому зі святкування перестрів божевільний поміщик Соф'ювка і зробив її жінкою.
Я тебе не кохаю, — сказала вона.
Що?
Я не кохаю тебе, — і вона відіпхнула його геть. Мені дуже прикро.
Брід, — сказав він, кладучи руку їй на плече.
Відчепися від мене! — закричала вона, скидаючи його руку. — Не торкайся мене! Я не хочу, щоби ти ще коли-небудь торкався до мене! — Вона відвернулася, і її вирвало на траву.
Вона побігла. Він намагався її наздогнати. Багато разів вона оббігла будинок, пробігала повз вхідні двері, покручену стежку, ворота за будинком, свинюшник подвір'я, бічний садочок і знову вхідні двері. Чоловік з Колок не відставав, однак хоча й був швидшим за неї, вирішив не наздоганяти її і не зачаюватися на одному із закрутів, з тим щоби зловити її на наступному колі. Отак вони й бігали коло за колом: вхідні двері, покручена стежка, свинюшник подвір'я, бічний садочок. Нарешті, коли пообіддя вже надягнуло вечірню сукню, Брід знеможено впала на траву в садку. Я стомилася.
Чоловік з Колок присів біля неї: Ти любила мене коли-небудь?
Вона відвернулася: Ні. Ніколи.
А я завжди тебе любив, — відповів він.
Тим гірше для тебе.
Та ти жахлива людина.
Я знаю, — відказала вона.
Я лише хочу, щоб ти знала, що я це знаю.
Ну і знай, що знаю.
Він провів їй рукою по щоці, начебто витираючи піт з її обличчя. Чи зможеш ти мене коли-небудь полюбити? Не думаю. Я тобі не підхожу? Не в тому справа. Це тому, що я мало знаю. Ні.
Тому що ти не можеш мене покохати.
Тому що я не можу тебе покохати.
Тоді він пішов у будинок.
Брід, моя пра-пра-пра-пра-прабабця, залишилася в саду одна. Вітер тріпотів листям і гнав хвилі по траві. Він торкався її обличчя, висушував піт на ньому і спонукав її плакати далі й далі. Вона відкрила пакуночок, який, насправді, увесь час залишався в неї в руках. Блакитна стрічка, блакитний обгортковий пергамент. Пляшечка духів. Напевне, він купив їх у Луцьку на тому тижні. Як мило з його боку. Вона побризкала трошки собі на зап'ястя. Запах був ледве вловним. Не надто різким. Що? — вона сказала це спершу в умі, а далі і вголос, — що? Опора зникла у неї під ногами, так начебто земну кулю нараз хтось спинив одним дотиком пальця. Як вона дійшла до такого життя, що сидить зараз отут? Як могло минути так багато всього — стільки миттєвостей, стільки людей і речей, бритв і подушок, годинників і похоронів — чого вона зовсім не помічала? Як сталося, що її життя жило само собою без неї?
Вона склала до коробки пляшечку з духами, блакитний обгортковий пергамент і таку ж стрічку й пішла до будинку. Чоловік з Колок перевернув на кухні все уверх дном. На підлозі були розсипані спеції. Погнуте срібло валялося на вкритих подряпинами кришках кухонних тумб. Шафки були позривані з петель, довкола був бруд і бите скло. Тут було стільки роботи: позбирати все й повикидати; а після збирання і викидання — порятувати все, що ще можна порятувати; а після рятування всього, що можна порятувати, — все те почистити; а після чищення — помити у теплій воді з милом; а після миття у теплій воді з милом — все повитирати; а після витирання лишалося ще щось; а після того щось — ще щось. Багато-багато дрібниць. Сотні і мільйони дрібниць. Здавалося, все у всесвіті потребувало її роботи. Вона розчистила на підлозі невелику місцину, сіла там і спробувала подумки скласти список необхідних дій.
Було вже майже темно, коли її розбудило сюрчання цвіркунів. Тоді вона запалила Суботні свічки, оглянула тіні на своїх руках, закрила очі й промовила благословення — далі пішла до ліжка чоловіка з Колок. Його обличчя було дуже збитим і напухлим.
Брід, — почав він, але вона втишила його. Принесла шматок льоду з підвалу і приклала йому до ока; тримала так доти, доки його обличчя вже нічого не відчувало і її рука вже нічого не відчувала.
Я кохаю тебе, — сказала вона. — Справді кохаю.
Ні, не кохаєш, — відказав він. Але я справді кохаю, — сказала вона, торкаючись його волосся.
Ні. Але це нічого. Я завжди знав, що ти набагато розумніша за мене, Брід, і що я тобі не пара. Я постійно чекав, що ти мені колись це скажеш. Кожного дня чекав. Я почувався, як той служник, що куштує цареву їжу і завжди чекає на той вечір, коли страву отруять.
Перестань, — сказала вона. — Це неправда. Я люблю тебе. Ти перестань. Але я люблю тебе.
Це добре. І зі мною все добре. Вона торкнулася чорної пухлини довкола його ока. Ворсинки, котрі зубці колеса повиривали з подушки, тепер чіплялися до сліз на їхніх щоках. Слухай, — сказав він, — скоро я помру. Перестань.
Ми обоє це знаємо.
Перестань.
Нема сенсу уникати цієї розмови.
Перестань.
Я б тебе лише просив, чи не могла б ти хоча б на трошки, чи не могли б ми хоча б на якийсь час робити вигляд, що ми любимо одне одного. Доки мене не стане. Тиша.
Вона
