Все ясно - Джонатан Сафран Фоєр
То намагайся краще, — сказала вона й почала розстібати йому штани. Вона провела язиком по його шиї аж до щоки, висмикнула йому сорочку зі штанів, а далі стягнула їх зовсім і так припинила їх сьому розмову ще на самому її початку. Від нього їй потрібні були тільки міцні обійми і стогони. Шепоти. Запевнення. Обіцянки вірності і правдивості, які вона спонукала його давати знову і знову: що він ніколи не поцілує іншу жінку, що він ніколи навіть не подумає про іншу жінку, що він ніколи не залишить її саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
І ще раз.
Не буду.
Не будеш що?
Не буду залишати тебе саму.
Пройшла половина другого місяця його роботи, коли двоє чоловіків з млина постукали у двері її будинку, їй навіть не потрібно було питати, чого вони прийшли, — вона одразу ж осіла на підлогу.
Забирайтеся геть! — закричала вона на них, тручи руками килим, начебто це була ще одна мова після мови чекання у вікні.
Він навіть не відчув болю, — казали вони їй, — він узагалі нічого не відчув, справді. Однак від цього вона лише ще більше і ще сильніше плакала. Смерть це єдина річ у житті, яку ви мусите усвідомити, коли вона таки стається.
Зубчате колесо дискової пилки на подрібню-вачі зійшло з кріплень і полетіло приміщенням млина, відбиваючись від стін та дерев'яних крокв і жахаючи робітників, котрі відстрибували, шукаючи сховку. Чоловік з Колок, байдужий до переполоху, який піднявся довкола, саме їв канапку з сиром, сидячи на кількох мішках муки і думаючи про щось, що сказала про щось Брід, коли колесо відбилося від металевого прута (недбало полишеного одним із робітників млина, котрого пізніше заб'є блискавка) і, набувши досконало вертикальної траєкторії, вдарило його точно посередині голови. Він глянув угору, впустив канапку на підлогу — ще побачив, як світлі скибки хліба на мить зависли у повітрі, — і закрив очі.
Зоставте мене! — волала вона до чоловіків, котрі все ще мовчки стояли біля її дверей. — Ідіть геть!
Але ж нам було сказано…
Йдіть! — кричала вона, б'ючи себе в груди. — Забирайтеся!
Але наш господар сказали… .
Ах ви ж, байстрюччя! — вигукувала Брід. — Лишіть горе тим, кому гірко!
Ой, та він же не помер, — нагадався товстіший із прибулих.
Що?
Він не помер.
Він не помер? — перепитала вона, підіймаючи голову з підлоги.
Ні, — сказав інший. Зараз ним опікується лікар, втім, здається, є невелике ушкодження, яке виправити буде неможливо. Можете побачити його, якщо хочете. Правда, вигляд у нього не дуже. Ну так, трошки, але крові було небагато, хіба там з носа і з вух, та і на обличчі лезо лишило все більш-менш на своїх місцях.
Плачучи ще більше, ніж коли вона почула про уявну смерть чоловіка, Брід кинулася до чоловіків і вдарила кожного з них по носі з усією силою, на яку могла спромогтися її п'ятнадцятирічна рука.
Чоловік з Колок взагалі залишився фактично неушкодженим. Вже за кілька хвилин до нього повернулася свідомість, він встав і зміг сам іти, сам продефілював по заплутаних і брудних переходах лазарету лікаря (а за відсутності клієнтів постачальника провізії) Абрагама М.
Як тебе звати? — спитав лікар, міряючи діаметр колеса штангенциркулем.
Я — Чоловік з Колок.
Дуже добре, — сказав він, легенько торкаючи один із зубців колеса. — А ти пам'ятаєш, як звати твою жінку?
Звичайно — Брід, її звати Брід.
Добре, добре. Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося?
У моїй голові застрягло колесо від циркулярної пилки.
Ум, прекрасно, — лікар продовжував вивчати зубці колеса. Воно нагадувало йому сонце о п'ятій годині вечора, коли воно сідає за горизонт, як саме колесо зайшло в голову чоловіка з Колок, — все це разом нагадувало доктору про обід — найулюбленішу справу його дня. Ви відчуваєте біль?
Знаєте, це щось інше. Не те щоби якийсь біль. Це щось таке, як туга за батьківщиною.
Ага, добре. Значить, туга за батьківщиною. А тепер спробуйте простежити очима за моїм пальцем. Ні, ні. За оцим пальцем… Дуже добре. А перейти зі мною через кімнату зможете?… Прекрасно.
І тут чоловік з Колок без жодної на те підстави зненацька грюкнув кулаком по столу й закричав: Ти, товстий засранцю!
Перепрошую? Що?
А що тільки що сталося?
Ви назвали мене засранцем.
Що справді?
Так і було.
Пробачте. Ви зовсім ніякий не засранець. Я дуже перепрошую.
Можливо, ви просто…
Але ж це правда! — знов заревів чоловік з Колок, — ти справжній пихатий засранець! Та ще й жирний, якщо я тільки не казав цього раніше.
Боюсь, що я не розу…
Я щось тільки що сказав? — чоловік з Колок обвів кімнату безумним поглядом.
Ви сказали, що я пихатий засранець.
Ви маєте мені повірити… Та ти ж глянь, який в тебе жирний тухес!… Пробачте, це сказав не я… Мені дуже шкода, але ти жирнотухесний засранець, я…
Ви сказали, що я маю жирний тухес?…
Ні!… Так!
Може, це через штани? Вони надто тісно облягають…
Твою жирну задницю!
Жирну задницю?
Так, жирну задницю!
Як ви думаєте, хто ви?
Ні!… Так!
Ану забирайтеся звідси!
Ні!… Так!
Так, циркулярка чи ні — вже немає значення, — сказав, спалахнувши, лікар, з шумом закрив папку й ринувся зі свого власного кабінету, гнівно топчучи підлогу кожним зі своїх важких кроків.
Так лікар-постачальник став першою жертвою дивного безумства чоловіка з Колок, єдиним симптомом якого залишалося колесо циркулярної пилки, котре глибоко засіло в його черепі строго перпендикулярно до лінії горизонту і мало залишатися в тому місці до кінця його життя.
Подружнє життя помалу входило у свою колію, після того як з ліжка зняли узголів'я, а в Брід народився перший з її трьох синів, однак чоловік з Колок змінився, і цього не можна було не визнати.
