Все ясно - Джонатан Сафран Фоєр
Брід, де мої довбані шкарпетки? Ти знов не кладеш їх на місце.
Я знаю, — відповідала вона, всередині себе підсміюючись над задирками та криками чоловіка. — Ти правий. Наступного разу так не робитиму.
Чому я, до задниці, ніяк не можу запам'ятати назву того гнутого музичного інструмента?!
То все через мене. Це моя вина.
З часом він ставав усе гіршим. Тепер його прокльони могло викликати навіть те, що бруд брудний. Надто вогка вода у ванні викликала в нього такий гнів, що він кричав на Брід, аж доки сусіди не зачиняли віконниць, щоби не чути їх сварки (прагнення дрібки миру і спокійного існування — це чи не єдині речі, котрі цінували всі жителі штетля). Менш ніж за рік після того трафунку на млині він почав бити її. Але вона казала до себе, що таке трапляється вкрай рідко. Раз чи двічі на тиждень. Не більше. Втім, якщо він був «не в настрої», то ставився до неї навіть краще, ніж чоловіки зазвичай ставляться до своїх дружин. Та і його настрої йому не належали. Це були настрої іншого чоловіка з Колок, того, що народився під металевими зубами в його мозку. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Ах ти ж шльондро, ти курво отруйна! — кричав той інший з піднятими на неї руками, а потім той справжній обіймав її так, як це було в першу їхню ніч.
Смердюча видра! — і бив її навідліг по щоці, а потім ніжно вів її, або вона його, до спальні.
Під час любощів він також міг обізвати її, чи вдарити, чи скинути її з ліжка на землю. Вона знову поверталася на ліжко, тулилася до нього, і вони знову починали там, де скінчили перед тим. І ніхто з них не знав, що йому спаде на думку зробити наступної миті.
Удвох вони обійшли всіх лікарів у шести містечках довкола Луцька — у самому Луцьку чоловік з Колок розбив носа самовпевненому молодому лікарю, котрий запропонував їм спати окремо, — і всі вони були певні, що зарадити можна, лише витягнувши колесо, що неодмінно призведе до смерті пацієнта.
Жінки штетля, спостерігаючи за стражданнями Брід, були щасливі. Навіть тепер, через шістнадцять років, вони пов'язували її появу з тією дірою в стіні, через яку жодна з них не могла її бачити, через яку не можна було її пізнати і виявити до неї материнське тепло, через яку вони всі вчилися її ненавидіти. Ширилися чутки, що чоловік б'є її, бо вона холодна в ліжку (подумайте, лише двоє дітей за три роки шлюбу!) і тому що вона не вміє належно вести господарку.
Якби я так порпалася в хаті, як ото вона, то мій би мені вже давно очі попідбивав!
Ви бачили, на що перетворилося їхнє подвір'я? Та то ж свинюшник!
А все-таки є правда на світі!
Чоловік з Колок ненавидів себе чи ту іншу свою частину. Часом вночі він міряв кроками кімнату, затято сперечаючись з тим іншим всередині себе, кленучи його з усього духу легенів, які вони ділили на двох, б'ючи себе в груди, де ті легені ховалися, або даючи ляпаси їхньому спільному з іншим обличчю. Після кількох нічних бійок, коли він серйозно побив Брід, чоловік з Колок вирішив (проти волі дружини), що лікар з розбитим носом правий: їм варто спати окремо.
Я не хочу.
Навіть нема про що говорити.
Тоді покинь мене взагалі. Так буде краще, ніж отак. Або забий мене. Це буде ще краще, ніж коли б ти пішов.
Ти смішна, Брід. Я ж всього-на-всього спатиму в іншій кімнаті.
Але кохання — це також кімната для двох, — сказала вона. — Так і є.
Але ми мусимо так зробити.
Ні, ми не мусимо так робити.
Мусимо.
Це допомогло рівно на кілька місяців. Вони провадили звичне денне життя, котре лише зрідка порушувалося його грубощами, а під вечір розходилися і йшли переодягатися та спати поодинці. Наступного ранку, за кавою з хлібом, вони переповідали одне одному свої сни і скаржилися на своє самотнє безсоння, їхній дочасний шлюб раніше такої можливості їм не давав: тепер вони вивчали одне одного спокійно, повільно, приглядаючись здаля. Тоді ж відбулися їхні сьома, восьма і дев'ята розмови. Чоловік з Колок ретельно намагався сказати те, що хотів, але в нього завжди все виходило неправильно. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.
Його стан все погіршувався. З часом він став сильно бити Брід кожного ранку, перед тим, як іти на роботу, — де він, на подив усім лікарям, умудрявся утримуватися від вибухів гніву — а потім і після повернення додому, перед тим, як сідав обідати. Бив її на кухні, перед усіма каструлями та сковорідками, у вітальні, перед обома їхніми дітьми, у їдальні, перед дзеркалом, у якому відображалися вони обоє. Вона ніколи не тікала від його ударів, вона приймала їх, підставляла під них своє тіло, бо була переконана, що синці — то насправді не знаки спалахів його тупої сили, а свідчення сили його кохання. Чоловік з Колок був ув'язнений у власному тілі — як любовне послання між товстими стінками пляшки, в якій його рядки не збліднуть і не зітруться, але ніхто їх і не прочитає, — він був приречений приносити біль тій, до котрої хотів би виявляти найбільшу ніжність.
До останнього дня у нього траплялися смуги просвітління, котрі тривали інколи по кілька днів.
Я дещо маю для тебе, — казав він Брід, ведучи її за руку через кухню в сад.
А що? — запитувала Брід, навіть не намагаючись триматися від нього на безпечній відстані. (Тоді взагалі не мали уявлення, що таке безпечна відстань. Все було або надто близько, або надто далеко.)
Я приготував тобі подарунок. На день народження.
А сьогодні мій день народження?
Ну так, сьогодні твій день народження. То мені вже сімнадцят ь?
