Гордієві жінки - Жанна Куява

А за мить:

– Боже, що це таке? – вихопився в неї скрик.

На хресті, що височів над дідовою могилою, висів вінок. Той вінок, що його носила на собі дивна жінка в плащовці, й махала ним до Лії, коли побачила її біля ясена… Вінок був зі штучних квіток, і здебільшого – маків.

Тепер так само хутко Лія зірвалася бігти вже додому. Їй над усе захотілося дізнатися, хто ця жінка, ким є її рідним, зокрема дідові, бо повісила вінок саме на його хрест, а не на бабин чи материн… Чого хотіла, коли приходила на їхній хутір?

Тільки…

Як вона може це зробити?

Як їй довідатися правду про свою родину?

«Боже, іноді просто варто захотіти це зробити», – кинула думкою й прискорила біг.

Так, отой чорний материн зошит із білим вирізаним і наклеєним написом «Для Марії» допоможе їй у цьому, чомусь була впевнена.

«Рідні мають бути разом», – закрутилася фраза в голові, поки бігла.

Ще задзвонив телефон, вона почула. Але заглиблена в думки, не стала відповідати. Їй над усе захотілося дізнатися правду. Хай якою вона буде. Просто знати, чиїх вона, хто стоїть за нею, які долі за її предками…

Як же важливо іноді дозволяти собі робити те, що хочеш!

Іноді?…

Лія прочитала запис під назвою «Скоро весілля» і наступний, написаний таким же, як усі попередні, почерком.

Я була така щаслива, що даже не написала про весілля. Не знайшла часу. Все пройшло, як я й хотіла: зима, холодно, людоньки випивають, танцюють, веселяться. То й добре. Ми з Павлусем пообнімалися, у теплого кожуха заховалися й дивилися собі на весільників. Гарно дивитися, коли люди веселяться. Тоді здається: у всіх усе добре. Хоча би на час танцю.

О, а ще я собі у весільний вінок маки вплела. Просто люблю сі квітки і нема на те ради. Всюди їх тичу. Баби казали, мол, не варто, на недобре то, але я не повірила. То просто квіти, ще й такі красиві, то й шо, шо кольору крові.

А потім помер наш дідо Вітер. Мій дорогий і найкращий у світі дідо Вітер, у миру Костянтин, який навчив мене любити світ і людей, приймати все, що стається, як дар Божий, ні про що не плакатися, а жити й здрастувати. І головне – він навчив мене слухатися серця. Йти туди, куди воно найчастіше кличе, робити те, чого воно найбільше хоче, любити тих, на кого точно вказує. Бо твоє серце – то і є ти. За тебе все розкаже твоє серце. Простішого способу розпізнати людину нема.

Похорон був великий, прийшло багато людей, і майже всі казали про діда: «Хороший був чоловік». Правду казали…

По тому я багато читала книжок. Лягала як дід з Євангелієм на його ліжко й читала. Навіть диктанти під диктовку Павлуся писала, щоб не стидно було перед комісією, як вступатиму в інститут… Я й говорити стала набагато краще, грамотніше, те всі замітили…

Але хутко ми взнали, що в нас буде дитинка. Зраділи. Дід при житті казав, що діти – то сміх, а сміятися – то не плакати.

Ми з Павлусем ждемо на Софійку. Дуже-дуже хочемо дівчинку, щоб і вона колись діток для чийогось сміху й радості народила…

Варця Гапониха до нас не ходить. Навіть не поблагодарила за те, що на весіллі була за мою старшу дружку, сиділа за найлучче прибраним столом з усіх у хаті, коло молодих. Дивна вона. Як і її гутірка непонятна. Чи то не звикла людей, як і маки, любити? Чи не навчили? Чи злість якусь на мене має? Чи на цілий світ? Я не знаю. Раніше дуже хтіла їй добра. Тепер найперше хочу добра своїй дитині.

Думаю, вона буде дуже-дуже гарненькою! Рудава, як мама, і мудра, як тато.

Ждемо зустрічі з нею…

Пишу се ранньою весною 1973 року.

Хай би колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Останній запис у зошиті був зроблений зовсім іншим, розмашистим і «нервовим» почерком.

Дорога Надійко, пробач, що прочитав твій щоденник.

Тебе не стало, то хоч зосталося те, що ти записувала й малювала.

Добре, що є цей зошит, бо в ньому ти все ще жива.

І добре, що є твої малюнки – на них твої маки цвітуть, наче ти їх тільки що вирвала…

Ти їх так любила!

А я любив тебе й любитиму, скільки житиму.

Дякую за доньку, дякую за Софійку!

Хтось постукав.

Лія вийшла з червоної кімнати.

Мії досі не було – у неї чергове замовлення на фотозйомку.

Тільки б не Іван Петрович, його Лія ніяк не хоче бачити. Та і їхати йому сюди означало б або залишатися ночувати, або брати таксі, щоб вернутися додому. Перше є неможливим через хвору матір, яку доглядає і не може покинути аж на цілу ніч, а друге не станеться через великі гроші, які наречений годен витратити хіба на щось потрібне, корисне й довговічне.

Відчинила двері, на порозі стояв Віктор. Тримав цілу пригорщу лісових горіхів.

«Знову ці руки», – піймалася Лія. Руки, які минулої ночі ніжно закутували її в сповиток дивним спокоєм, у яких розтавала вона, мовби грудка снігу, і збігали водою всі важливі правила й принципи, всі знані імена та прізвища, назви закінчених університетів і прочитаних книжок, коли вона, Лія, котру назвали на честь дружини Якова, сестри Рахілі, така нерішуча й слабодуха, консервативна й закомплексована, перетворювалася на нікого, окрім як просто жінку, яку кохають.

Він прийшов, нині стояв перед нею, отже, за хвилину-другу вона муситиме на щось зважуватися – забути все або повторити знову, прогнати геть свою закоханість або прийняти, картати себе за емоційні вчинки або віддатися почуттям…

А як же його дружина і донька?

А як же Іван Петрович?

Боже, що би про неї сказали її рідні, якби були живі?…

– Можна зайти? – спитав удоволений, як завше, гість.

– Так, – пустила.

Хіба ти допіру роздумувала над тим, аби вчинити інакше?

Ні.

Віктор почимчикував прямісінько на кухню. Дарма, що вона була сусідською, він уже раз тут був і знає, що де стоїть.

Вона тремтливою осикою від щастя й нерозуміння, як себе поводити, посунула за ним.

– Я чула вашу сварку з дружиною, – бовкнула невідь-чого, поправивши волосся на опущеній голові, стала у дверях.

– Що? – усміхнувся гість, роздивляючись