Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Аби свашеньці шубку вшити,

Щоб була шубонька тепленька…»

(з нар. пісень)

Був це чуйний півсон, яким звичайно спиться у дуже ясні ночі. Молоде серце било рівно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск оливної лямпки і сховзувався на схилу лінію сплячого рамени. Кричали перші півні.

І тоді у пекарні, просто вікон одрини, блимнуло світло та роздався вередливий голос ключниці, що її на глум прозвали Шепіткою. Хтось поплівся крізь хороми, поволі, з роздзвоненим тяжким підносом.

Далеко за хатою, під виноградником залаяв пудний дворовий пес.

Ясиня слухала. За стіною переливалося від голосів, знайомих до одного. Поміж стукіт ніг і грубе бряжчання посуди підлітали оклики, плигав іскрами сміх:

– Що це ви кукільвану понаїдалися, гей! І мені попри вас голова круговоротом пішла, далебі! Мемо рішати, ще раз, і ще раз, як п’яні? По-мойому, над Ігоревича нема: довірчивий, непослідовний, поривчастий, не володіє собою, роздаровує направо й ліво, щоб тільки труди з пліч… Не так, як за покійника Романа, коли зі страхом ходиш, із трепетом лягаєш… Де вам другого такого піднайти, що весь вік лельом-полельом ходить?

Ясиня уявила собі миттю суте підборіддя Путяти з Корелич, що славився далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповідали дива, привіз йому купець Фрелав із землі фіордів, із Норвегії. Путята витратив на невдячних купецьких виправах пів майна та ганявся тепер за наживою.

– Правду каже, – на скотього бога! – хвалив Самбір, розклекотаний вічним п’яництвом. – Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за Рюриком, за чорноризцем. Він стільки бід за Романом приняв, що треба нашому брату бути пам’ятливим…

Хлипав п’яними слізьми:

– Під Торческом від смерти я його зратував, побратами себе нарекли, зброю поміняли, еге ж… Твоє здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до Словита).

– Ковтаєте, гей наковтачі об трухлий пень! – приводив уми в порядок подратований господар. – Говоріть чергою! Тобі слово, Влас!

В цей раз чийсь голос збоку згомонів наввипередки:

– Ольговичів сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять проміж нас доразу!

Це галасував Славно Кормильчич, Словитів любимець, веселий силач із лицем Варяга-завойовника. Він зичив гроші не тільки боярам навколо, але й тевтонським князькам на їх зарви зі сусідами, та нікого у світі не потребував.

– Жди! – Моє право! – скричав як гусевка Влас Боговітин. – Ставлю князем Андрія! Мемо тоді правити самі, а якогось угорського палятина, що торчатиме тут намісником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!

– Лестко ж як? Чим гірший від других? – як полум’я по чатині заскакував Васко Сиганич. – Його мати з київського роду і він, коли не заплаче, то бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержує обітів, але нехай тільки боярство доручить йому Галич…

Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено із-за стола, аж задзвеніла цина і скло, справляв уперізку, йшов. Хотів у ярім гніві сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього боброві озера за підтримку Рюрика, але махнув рукою і тільки з виразом сплюнув.

Хтось там злопотів ослоном, кимось підірвало із місця, мабуть Васком, – він зачіпив у сутолоці об тяжкий пугар, цей покотився по долівці, а тоді глухо ліг у калюжу.

– Цікаво, скільки взяв отце Боговітин? – без встиду вже поспитав Коснячко, але ніхто йому не відповів. Кожний рахував судорожно свою калитку.

– Тільки побите коріння пахне! – закричав нараз Домамирич. – Не так навчав нас, караючи по темницях за конюхів, покійний Мстиславич? Моя думка – викоренити плем’я Романове, а там – буде видно! Досить нам Мстихів, геть петлю з карків!

– А, щоб його Обида поняла! Цей цілить! – хвалили збоку. Дедьків голос, гей зміїне жало, зашипів отдалеку:

– Я готов на все, тямуйте, я коріння поб’ю!

Добавив улесливо у палі наглих сподівань:

– Таняву з Чертеж закріпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище:

– Тисяцьким не жаль поставити!

Кроки Дарославича жвякали тепер по скрипливих сходах, він правцював униз, цвенькнуло колісце у стовпа на обійстю, стукнув коник у копиточка, вдарив у голий світ!

Аж тепер Гліб Словит дав себе обережно пізнати: (по полетінку птицю слідно…).

– Правда ваша, други! Кожний з нас, як стоїмо, радий дати кров і майно за рідну землицю, ге… ге… Та чим вбивати князеньків, хто зна, може нам самим на погубу, чи не краще оставити їх живими? У кого будуть діти, у того буде власть… А власть… понад право! Тож ми, як волхвів у вертеп, і, будемо перекидати всякими Ольговичами, Ігоровичами, Ляхами, Уграми, висовуючи одних проти других, ге… ге…

Спотикнувся від поспіху і кінчив на радощах:

– Лякати будемо всяких зайдів княжими недолітками, от що!

– Нехай у ката, щоб тільки плата! – кричали весело, раді медові як сонце й жареній дичині зі старомізунських борів. За ними гомоніла решта.

– Згода, згода! Слава Словиту, честь!

– Отврати лице Твоє от гріхів. Господи! – прошепотіла Яси-ня поблідлими губами і розсіяно ломила руки, зривалася бігти і кам’яніла з тривоги.

А там говорили наче греблю прорвало, всі враз, – обчисляли кілько хто людей дасть для оружної потреби, який пай грішми, харчами, спорили, роздавали уряди. Господар сміявся згуста, радехонький… Дітей збереже в добрім місці Боґна, Навойчина бояриня, – за це ж її Красний Двір, а йому нехай вже коломийська сіль…

Поки Ясиня отямилася з вражіння, бояри підняли спір за сите воєвідство галицької тисячі. Шуміли й клекотіли тепер, от як гніздо лютих пардів над живою добиччю.