Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– Возведох очи мої вгору, отнюду же прійдет помощ моя… Не дажд в смятеніе ноги Твоєя, Господи, – ниже воздремлет, ниже уснет, храняй Ізраиля…

Він переходив саме повз пекарню, залиту світлом і гамором многих голосів. Дзвонили ключі на ретязках за ситим станом Евпраксії, цоркотіла перемивана посуда, чиїсь сильні руки, облиті лискавкою вогню, швирляли в палениско цілі бервена. З вікон пекарні світло било як на пожежу, іскрилися сорокаті глеки на полицях і жовтів, ніби шафран, поміст, виложений цеглою.

В отвертих дверях, димних від пари, заворушився часом і пропадав серед глоти майже діточий силует Ясині. Молоденькій боярівні ввижувався раз у раз покійник, як живий, – то вона, бува, з жахом склавши ручки на грудях, поглядала для оборони в піч, або в діжу.

Мимо сутолоки все ішло ладом: тут зачиняли муку теплою водою і квасом, там варили сочиво й городовину в великих кітлах, пекли поросята і барани, патрали дріб, а ще далі виробляли на довгих дошках хитрі якісь тіста, ще й безліч задушних коржів з медом і з маком.

Великі, купчисті, у коралях з пестрої глини служебки увихалися по щирости, але з нічиїх уст не злопотів сміх, докір, зачіпка. Лагодилася бо тризна на господареву могилу.

Далеко внизу у темних садах якийсь музика пробував сопілку і вона плакала у нього в руках, як живе людське серце.

«У мого коня золота грива,

Золота грива, листові вушка,

Листові вушка, склянії очка,

Склянії очка, шовковий хвостик…»

(з нар. пісень)

Пів доби перед похоронами, в сумерках, з бічних воріт монастиря св. Різдва Господнього у Галичі виїхало двоє мужчин на баских конях. М’ятлі їздців були в поясі туго стягнені ременем, почерез плече кирея, на голові, підстриженій високо, подорожний колпак з підвісами.

Промигнули край мниських стін, зарослих жаливою, повз тяжких від овочу цвинтарних черешень і стрілою минули селища рибалок на самім далекім підгороддю, де в уличнім поросі діти гралися у тин і кілки та ладкали як перепелиці.

Доперва перед митною лавкою їздці перекинулися зоркими поглядами. Старший здержав свойого білокопитого, випорпав новеньку четвертину ногати з опуким погруддям, кинув її митникові у приділ підставленої опанчі, тоді ж уважно глянув на митний майдан.

Під розлогим деревом, обвішаним китицями зелені, окружений простолюддям, торчав якийсь темнолиций, обгорілий незнаними жарами чоловік у бурих, зовсім обнищілих лудах паломника. Він маяв у повітрю пальчатою гилькою фінікової пальми, зірваної може з дерева далекої Сирії, Кипру, Пропонтиди, чи островів архипелагу, доказом свойого паломництва на окраїни десь світа і радісним голосом, що здавався літати ніби у пісеннім пориві, кричав:

– І ще видів я, миряни божі, моря повні китів і риб з крилами соколів, де сонце стократ ясніше, як це, що над нами, освічувало пучину наскрізь, а на її дні безконечні ліси із коралю. Разом з Бедуїнами бродив я по жовтих пісках пустині і пропадав серед снігових скель незнаної півночі, вовкам брат, медведям товариш…

– Далеч же то. Велесе! – очаровано піднесла руки якась рум’яна бабуся і сплакала від насолоди.

– Цей походив по білім світі! Цей з’увидів! – хиталася від дива юрба, у простодушнім милосердю над днями і ночами паломника серед курних доріг, наглих дощів і всіх вітрів далини.

У цій хвилі екстатичні, ніби склицею затягнені очі промовця вп’ялися в старшого їздця, – дуже ясно. Цей відчув їх в сю мить, став згадувати щось далеке, але його товариш рванув із місця, погнали!

Тільки сивий туман знявся попід темінь вільх при битій дорозі…

Аж за дороговказом, біля кам’яної баби на першім роздоріжжу перекинулися скупими словами.

– Це Жмиволос, права рука у Словита, його око в голові, – подратовано сказав перший їздець. – Тямите вбивство Ісаї, що торгував медом?

Його товариш потакнув, але від збентеження не сказав ні слова.

Без путних бояр, без ніякого почоту воєвода Добриня Андрійкович і його молодий друг Скобейко з Васютина вискочили потайки з Галича як посли княгині до короля Андрія. Везли достовірну грамоту та просьбу вдови заопікуватися князеньками після обітниць, закріплених хрестним цілуванням.

З огляду на особисту безпеку послів і на зиск із часу, такий саме виїзд був необхідний.

А коні йшли як на крилах, листові вушка тремтіли рівно під ритм гордих сердець і весело біліли п’ятна рвучких кінських ніг. З-під повік обох бахматів, ніби з рісниць драконів, сипалося, срібло, імла.

Тимчасом темінь стала зіряна і з краю в край блакитна. Над дібровою, поперетиканою очеретом, над поточиною, що чурила бистро кудись з піль, горіли безконечні ботеї небесних світил. Галич, з його жалібним унесенням, з його співами чорноризців вкруг великої утрати відсунувся далеко в минуле.

Їхали так пару годин, небо темніло ніби шафір і’д півночі, – стихла скляна музика стрибунців і гомінкі вигуки жаб. З обох боків дороги двигався тепер чорний ліс, непрониклива стіна ялиць і дубів, розгойданих вітром. Далеко десь, на лисих зрубах, старих згарах і нетічи, на полискливих гниловодах і придорожних корчах запалювався іноді якийсь хитрий огоньок, ніби око зеленобородого полісуна, волокити… Огоньок моргав то тут, то там, ніби грався у жмурки з чарівною ніччю і соснами.

– Цей ліс – Лиходій? – хрипло скричав Добриня і майже рівночасно сягнув під м’ятлю, звідки задзвонила сорочка з мідяних спіраль та блимнув рожево короткий меч фряжської роботи.

– Він і є, куди б йому дітися? – якось