Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

class="book">Самотою чвалував Дарославич, полохав тіни з-під монастирських дзвіниць, обліплених соймищем половків та лісом хрестів, простягнених у зоряне небо. Під тонким вусом їздця блимав і гас хитрий посміх, а радість бушувала серцем, як буря верховіттям.

Як близько всіх рук була корона спромог, а ніхто, ніхто не зачепив за неї липкою думкою!

Рука удової княгині це найкоротший шлях до влади, а він, Дарославич, таємний власник ідеї, скарбу на руїнах.

– Витревалому смертному станьте в допомогу, добрі й лихі сили! – з тріумфом окликав тьму перед собою.

Їхав, а голова кружляла від втіхи, як коли від сикеру з корінням.

СКИПЕТР І ЯБЛУКО
V

«Їстоньки не смачно,

На личеньку значно…»

(з нар. пісень)

Того ж дня перед вечором дорадник і друг покійника монах Варлаам міряв у печальній застанові свою келію на вежі.

Він бачив невідрадне положення, у якому найшлася велика відумерщина, – предвиджував удари, придумував оборону, падав духом і двигався, призиваючи на поміч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землі…

У якійсь хвилі духовник накинув на рамена гостроволосу мантію і вийшов на кручені сходи, а тоді в зелену темінь саду.

Прислухався: проміж корчі маслин гомоніла ласкава, стара мова, якій перечив тонкий голос пахоляти, близький сліз.

Монах глянув проміж гілля, – це бабуся Мариця говорила щось там старшому княжичеві, а він не погоджувався.

Обіч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлятком. Дитя спало, затуливши очі ручками, з м’якими впадинками над кожним пальчиком. Колиска була низька, яворова, крашена зелено, з білими вирізами. Якийсь хитрець з поміччю ножика зобразив у головах лося в утечі, – перед ним і поза ним буяла иля, проста як свіча, з симетрично простертими гилочками, ніби на веселій карпатській писанці.

Старуха, що з теплих мітків виплітала чижми княжому немовляті, держала в обіймах «господина отчича». Поки він з цікавістю водив пальцем по борознах край її уст, із зелені виринула Ясиня.

Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з піску, маленьким садкам із наломаного галуззя, дворам та церквам з череп’я та трісок, а тоді з дзвінким сміхом підняла високо на простертих руках княжого первенця, Данила:

– Ти будівничий міст, ктитор церков, трисвітле сонечко народу!

Дитя тріпоталося в її обіймах, як рибка у ясній воді, аж Борвій, смугастий гей гаддя вовчур, зірвався зі свойого лігва на сонці та став доскакувати до лиця своєї любимиці. Він задихав з поспіху і ходив танком, в’юнкий, янтарноокий…

Монах постояв хвилю непомітно, – обличчя в нього оболіклося теплою смагою, усміх майнув у синяві старих очей назустріч Ясині.

А вона, – що зірветься бігти, то стане, що зупиниться, підбіжить.

Заговорив, торкнений у серце:

– До мене, дитинко, діло?

То вона зібрала з силами і рваною мовою, обходом, жалібними тінями очей натякала на це, чим ніччю каралося серце та непокоїла совість.

Насилу розважив її, – оці новини нікому не нові! Сам все-таки згорбився унутрі від непомірного тягару… Справив кроки на круглі сходи теремів, а там у княжі кліти.

– Благословення Бога з вами, княгине! І з дітьми вашими, недорослими!

Засунена в сутінь високого крісла, – схрещені руки сперті на поруччя, а чоло в серпанку на руках, – сиділа Романова вдовиця… Вона повернула і’д гостю потемніле з болю обличчя, брови смутливо двигнені вгору й сльозу-перлу з глибин.

Монах похилився на посох та згомонів ізтиха, ніби джерело в спеку:

– Двигніться до життя, милостива княгине! – Прикличте на поміч спомини повні краси і слави, якими доля обагатила ваше подружжя… Кріпіть ними себе і других!

Стало так тихо, що чути було жузжання піску, який мірив час, витікаючи з любастрової посудини. У світлі лямпки, налитої маслом, грала вогнями велична зброя над ложем володаря в різах суворих, як сама сила.

Княгиня заговорила з гіркотою опівголоса:

– Споминами не будеш сит, проти грядучого ворога вони не оружжа.

– А ще імате віру, аки зерно горушно… – бадьоро уловів монах та брав знову посох за опору похилим раменам:

– Я у вас з дорученням, княгине! Через годину відбудеться рада старшин і вас я зову туди.

Вдова глянула на гостя уважніше:

– Прийміть дяку за серце! Що-небудь станеться, джерело моєїі сили у вас!

– У синах ваших… – поправив духовник.

Він схилився з трудом у поклоні перед іконою на покуттю і проміж стукіт посоха повернув до дверий.

Княгиня вела з пошаною суворого гостя, струнка, на вид дівоча, в голубій завої, опущеній понад брови…

– Ясине?

Дівчина скочила з ослона, закрутилася на своїх гостроносих сафіанових ходачатках, боками й на підошвах зшитих бронзовим дротом, засунула звинене шитво за пазуху і побігла у гридню обіч.

– Піди, прошу, – веліла вже спокійніше княгиня, – доглянь Евпраксію з поминальним приносом для церков. На коливо пшениця білояра, а соти меду самі липові. Видай з клади десятеро кружляків воску та вели сукати свічі, великі й малі. Для комашні триста перевар меду. Завваж, коли міситимуть хліби для городян: пшеничного борошна нехай сиплють з житним пополовині.

Коли двері за Ясинею зачинилися, княгиня приклонила коліна перед кіотом. Приділ її сукні блідо золотив місяць. Закрила лице руками і стала молитися мовчки під шепіт догоряючого світильна.

Сумерк був тихий, теплом надиханий,