На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

що в перерізі сягали людині до підборіддя, а часом і поверх голови. Вони пожирали прибульців золотими драконячими пащами. Рубачі вмить зрозуміли, що вони перемогли, і знову один одному подавали широко руки. З моменту приїзду директорів вони надто часто подавали руки, чи то для забави, чи напоказ, навіть Ґєлета, навіть несміливий Лесьо, навіть Нявчук. Іванисько тримався на віддалі, досконало чемний, і з посмішкою злостивою, але терплячою, що застигла на його лиці, він приглядався до гостей по-мисливськи. Він відтискав, немов у розтопленому воску, їхні обличчя, не лише риси і рухи, але й якісь малі крапки чи волоски на лиці. А потім закарбовував у пам’яті те, що побачив, на все життя. Барон же невпинно розважався по-іншому, а саме приглядався до Іваниська і стенав плечами, немов запитував: «звідки тут такий узявся?». Вони всі дивилися один на одного по-різному, неначе дивувалися, що ці інші все ж стоять на ногах, а не на голові. Хтось би сказав — як такі, що дивляться одні на одних з різних полюсів землі, висувають носи, але очі їхні закриті, тому не мають чим побачити носів. Їх поділяв не ворожий, а нездоланний мур аж до хмар, одне й те ж запитання з обох боків: це такі самі люди, як і ми? Одне їх всіх поєднувало: вони спільно мовчки тішилися на похоронах лісу.

Врешті котрийсь із директорів пробуркотів, та не про людей звісно, а про дерево:

— It`s like the best northern pine or spruce[54].

Інший додав:

— Hard and yet easy to work[55].

Та професійна недовірливість торговців швидко прокинулась. Передусім вони розглядали найгрубіші дерева, терпеливо, але дуже підозріливо. Наказували їх надрізати сокирою тут і там. Сокири відскакували від твердого дерева, але там, де зуміли відлупити, дерево виявлялось однаково твердим, не потемнілим. Директори знову муркотіли один з іншим:

— Not a bit brittle, perfeckt in colour[56].

Потім ще оглядали численні, стиснуті, і не такі вже грубі, але все ж старі і сильні довголітки. Рахували кільця і, приховуючи захват, кивали головами. Вони розділились, і немов за інструкцією оглядали дерево за деревом, якось так, як перевіряють рекрутів чи коней для армії. Вони прискіпливо вишукували «ґанджі», згідно із критеріями свого трасту: «any cupshakes»? Виглядали, вишукували, чи немає внутрішніх тріщин між кільцями. Не було тут, не було там, знайшли щоправда десь там, але мало, дуже мало, однак вказували на них чуть не тріумфально, згідно з торгівельними принципами. «Any heart-shakes»? Шукали тріщини в серцевинах, намарно, не було, не було. Шукали далі: «any star-shakes»? Променистих шпаринок і поперечних тріщин. Навіть мови не було. Визначили для себе: «pitchy and pithy before all, as if there were heartwood only, quite, quite[57]». Коли вони ляскали англійською між собою, їхні статури напружувались, уста завзято стискалися, лиця холодніли, їхня гідність набирала ваги, а навіть тупої пихи. А регіональний директор чи агент трасту пан Зариґа майже ображений, чи як би там не було осамітнений, якось робився глупий і підсувався ближче до рубачів. Директор Гусарек із задоволеною посмішкою щось собі пригадав. Таємничо повторював колегам:

— Chief розповідав про австралійське дерево. Це, здається, щось подібне за якістю?

Барон повеселішав, він теж щось собі пригадав:

— Власне, здалось би сюди затягнути на полювання, але не шефа, бо він не від цього, а того побожного лорда з Board. Що ж, якщо вовків немає, — сміявся барон.

Директор Гусарек скеровував на важливі справи:

— After all — щось подібне називається pioneering work[58]. Сумніваюся, чи — очевидно, окрім chief, — хтось з наших колег потрапляв коли-небудь у такий ліс.

Барон вихвалявся:

— З цього нічого б не вийшло, якщо б я не зацікавився їхніми танцями і не домовився про це тут.

— Задля справи було б неважко їм тут влаштувати танцювальну забаву, — докинув Зариґа.

— Чому б ні? Включимо це в статтю витрат.

— Пане-колего, не поспішаймо з витратами, це пізніше, може потім, — напучував терпляче директор Гусарек.

Врешті-решт один за другим, не будучи більше в змозі приховувати задоволення, квакали і тріщали: «Quite a lot, quite, quite, quite»[59]. Звертаючись до рубачів, вони щедро зловживали одним словом, яке знали всі: так, так — так, так. Вони не відчували, які рисячі очі пронизували їх, які гострі вудки на них чигали, щоб виловлювати з них неочікувану рибку, які злобні думки хапали, за що тільки могли, для запасу кпин на зиму. Бо, зрештою, для них всі ці рубачі були однакові і хтозна, чи барон не забув відразу ж, що щойно захоплювався Іваниськом.

Тільки під вечір вони повернулися до колиби, ще більше втомлені, ніж у попередні дні. Вони остерігалися, аби у вечір не виходити поза колибу без супроводу когось із рубачів. І цілком слушно, бо гості з низу та їхні коні привабили гостей з гір. Наступного дня на ранковому інію зауважили вовчі сліди. Їх показали директорам. Барон був у захваті, у нього появилась чергова нагода для розваги. Він повторював: «А я не казав? Вовків немає, вовків немає. Тепер уже можна запрошувати лорда без сумнівів». Директор Гусарек негайно нагадав про всі важкі обов’язки, терміни і упущення. Директори гарячково почали поспішати з поверненням. Місць розпочатих робіт, де мали появитися гаті, вони вже не оглядали, на ризи подивилися здалеку, натомість ще раз уважно приглянулися до Савіцького, котрий від їхнього прибуття ще більше знерухомів, уникав їхніх поглядів і не міг видушити з себе жодного слова. Директори заохочували, чесно обіцяли, підганяли, заклинали, щоб швидше, ще швидше спустити ризами, поскладати у миґли, приготувати гаті, швидше, швидше, швидше! Але разом з тим ще активніше підганяли, щоб ті зупинили роботу і всією ватагою провели їх униз до Криворівні. Петрицьо і Савіцький залишилися удвох, всі рубачі, разом з провідниками коней і Фокою, як охорона, «відкочували» панів на місце.

Купці залишили у священика Бурачинського гроші, завдаток за дерево і на подальші оплати по мірі просування робіт. Дерево було їхнє, а гроші — Фоки і рубачів.

Рубачі, поспіхом повертаючись на бутин, вже завчасу очікували, що Петрицьо покаже їм комедію і зіграє того чи іншого з директорів, і то не раз. Тимчасом, не відчуваючи різниці між вчорашнім і завтрашнім днем та не розуміючи, з чим зіткнулися, передражнювали своїх панів:

Квайт, квайт, квайт.

Так, так, так.

Як качки у священика.

Та й товсті, як ті качки.

7

Фока надалі всім переймався. Склад кузні відразу