В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– Тут у нас усе гаразд, – запевнив я.
– Я хотів би ознайомитися зі списком наших спільників у цій авантюрі, аби бути певним, що ви не блефуєте.
Я пояснив професорові решту свого плану.
– Це може спрацювати, – таким був його висновок.
Коли нам подали головну страву, ми вже обговорили все щодо Фермінових документів, і розмова звернула на інші теми. Під час усього обіду я стримувався щосили, але за кавою вже не витерпів і наче знічев’я запитав:
– До речі, професоре, нещодавно під час розмови в книгарні з одним із клієнтів спливло ім’я Маурісіо Вальса, того, що був міністром культури. Вам щось відомо про нього?
Професор звів брову.
– Про Вальса? Мабуть, те саме, що й усім іншим.
– Я впевнений, що ви знаєте більше, ніж усі інші, професоре. Набагато більше.
– Ну, сказати по щирості, останнім часом я про нього нічого не чув, хоча ще не так давно Маурісіо Вальс був доволі помітною постаттю. Як ви згадали, упродовж кількох років він із шиком і блиском обіймав посаду міністра культури, керував багатьма установами й організаціями. Ця людина мала прихильність влади і певний авторитет у своїй галузі. Опікун багатьох митців, улюбленець культурних колонок іспанської преси… Сказано ж, яскрава особистість.
Я ледь усміхнувся, неначе те, що почув, було для мене приємною несподіванкою.
– А тепер щось змінилося?
– Правду кажучи, якийсь час тому він зник із поля зору, принаймні зі сфери публічного життя. Не знаю, може, він отримав призначення на посаду в якомусь посольстві чи міжнародній організації – ви знаєте, як усе це робиться в нас, – але відтоді мені про нього нічого не відомо. Знаю, що кілька років тому разом із партнерами він заснував видавництво, яке процвітає і видає книжки без упину. Власне, мені щомісяця приходять запрошення на презентацію якогось чергового видання…
– А Вальс ходить на ці презентації?
– Раніше ходив. Ми ще завжди глузували через те, що він говорив більше про себе, ніж про книжку чи автора, якого презентував. Але то було колись. Уже давно я його не бачив. Можу я запитати, чому ви ним так зацікавилися, Даніелю? Бо ви не видаєтеся тим, кого може привабити цей невеличкий ярмарок суєти нашої літератури.
– Мені просто цікаво.
– Авжеж.
Розраховуючись, професор Альбуркерке скоса поглянув на мене.
– І звідки це враження, ніби мені розповідають навіть не половину з усього, а добре, якщо чверть?
– Колись я розповім вам усе до кінця, професоре. Обіцяю.
– Раджу дотримати вашого слова, адже міста не мають пам’яті, і їм потрібний якийсь книжковий хробак, на кшталт мене, щоб не дати цій пам’яті померти.
– Домовмося так: ви допоможете мені владнати справу з Ферміном, а я колись розповім вам те, що Барселона воліла б забути. Матеріал для вашої праці про невідому історію нашого міста.
Професор простягнув мені руку, і я її потиснув.
– Ловлю вас на слові. А вертаючись до справи з Ферміном і документів, які маємо витягнути з капелюха…
– Здається, я знаю людину, яка нам потрібна, – промовив я.
6
Освальдо Даріо де Мортенссен, король барселонських вуличних письменників і мій давній знайомий, насолоджувався пообіднім відпочинком у себе в будиночку коло входу до палацу віце-королеви, попиваючи карахільйо[57] і затягуючись сигарою. Побачивши мене, він приязно помахав рукою.
– Повернення блудного сина. Ви передумали? Усе ж таки напишемо любовного листа, який забезпечить доступ до потаємних застібок жаданої дівчини?
Я знову показав йому обручку, і письменник кивнув, пригадавши.
– Пробачте. Звичка. Ви старосвітська людина. Чим я можу вам допомогти?
– Кілька днів тому я зрозумів, чому ваше ім’я здалося мені знайомим. Я працюю в книгарні, і мені потрапив на очі ваш роман «Сутінкові вершники», написаний у тридцять третьому році.
Освальдо віддався спогадам про минуле й ностальгічно всміхнувся.
– Були часи. Ці шахраї Баррідо та Ескобільяс, мої видавці, обібрали мене до останнього сентимо. Тепер чорти дають їм у пеклі добру хльору. А тої насолоди, з якою я писав цей роман, у мене не забере ніхто.
– Якщо я принесу його якось, ви мені напишете присвяту?
– Звісно! Ця книжка – моя лебедина пісня. Читачі виявилися не готовими до вестерна, перенесеного до гирла Ебро, де замість ковбоїв на конях – молодчики на човнах, а комарі завбільшки з кавун розкошують на привіллі.
– Ви справжній Зейн Ґрей[58] узбережжя.
– Якби ж то! То чим я можу вам прислужитися, юначе?
– Я хотів би скористатися вашими талантом і майстерністю для справи, з дозволу сказати б, героїчної.
– Я вас уважно слухаю.
– Мені потрібна ваша допомога, щоб створити комплект документів, які підтверджували б особу мого товариша. Без них він не може офіційно побратися з жінкою, яку кохає.
– Він хороша людина?
– Найкраща з усіх, що я знаю.
– У такому разі можете більше нічого не казати. Мені завжди подобалося описувати сцени весілля й хрещення.
– Потрібні будуть свідоцтва, довідки, заяви, атестати та всілякі інші подібні папери.
– Це не проблема. Частину роботи доручимо Луїсіто. Ви його вже знаєте, він надійна людина і мистець до каліграфії – володіє десятком різних почерків.
Я дістав сотку, яку не взяв професор, і простягнув письменникові. Очі Освальдо зробилися круглими, наче блюдечка, і він миттю заховав купюру до кишені.
– А ще кажуть, що в Іспанії не можна прожити з письменства, – промовив він.
– Цього вистачить, щоб покрити поточні видатки?
– Ще й із лишком. Коли я все приготую, то скажу вам, у скільки обійдеться вся та витівка, але на перше око наважуся припустити, що п’ятнадцяти дуро буде більш ніж достатньо.
– Лишаю це на ваш розсуд, Освальдо. Мій знайомий, професор Альбуркерке…
– Прекрасний майстер пера, – увернув Освальдо.
– І чудова людина. Так ось, професор днями навідається до вас і забезпечить переліком необхідних документів і детальними вказівками. Якби вам щось було потрібно, мене зможете знайти в книгарні «Семпере й сини».
Почувши назву крамниці, письменник аж засяяв.
– Храм книги. Парубком я щосуботи навідувався туди, і сеньйор Семпере просвіщав мене.
– То був мій дідусь.
– Давненько вже я не зазирав до вашої книгарні. Доходи мої вкрай низькі, і я вже звик брати книжки в бібліотеках.
– У такому разі, доне
